"Здорові нерви бувають тепер хіба в ідіотів"

Агатангел Кримський еротизував свою любов до України. Леся Українка за це звала його "занудою"

У нього в житті не було місця для жінок - та саме жінка 10 років тому оживила інтерес до його імені. 2000-го вийшла книжка Соломії Павличко "Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського". Триповерховий заголовок цього інтелектуального детективу передає дивовижні переплетіння особистості головного героя. Націоналізм Кримського виріс із його сексуальних неврозів, а пояснення самого себе він шукав у культурі Сходу.

Кримський роздумував: чому я почуваюся українцем, якщо в мені ані краплі української крові? Бо його прапрадід по батьковій ліній - кримськотатарський мулла, що перебрався до Білорусі й там охрестився, мати - з литовських поляків. Батьки осіли в Україні, і в їхньому синові проросла й перемогла українська ідентичність. Пристрасна, близька до неврастенії. 1890-го в оповіданні Psychopathia nationalis 19-річний Кримський описав її специфіку. Назва твору - діагноз, який автор сам собі ставить. Герой, приїхавши з Москви, "нишком пішов у сад, нашукав затишне місце, простеливсь обличчям на траві, поцілував землю.

- Моя Україно, - шепотів я, ледве можучи дихати. - Люба моя!"

Отже, він рано усвідомив своє українство як форму сексуального неврозу. У юності писав вірші на зразок "У мене коханка, у мене є любка - то рідна країна!". Леся Українка за це звала його "занудою". Іван Франко натомість бачив у його віршах "сучасного європейця з його натомленими нервами".

А Кримський змолоду був вразливий, самолюбивий, надто уважний до нюансів власної психіки. Ще підлітком, навчаючись у Колегії Галагана, не вмів товаришувати й розважатися і загалом жити в дещо брутальному середовищі хлоп'ячої школи. 21-річним був близький до суїциду через те, що молодший брат стріляв пташок у саду й віддавав котові. Згодом писав: "Здорові нерви бувають тепер хіба в ідіотів або в тих, що сидять на тепленькому місці та й не думають не гадають, "что есть истина?"

Своє розуміння сексуальності й любові Кримський згодом пояснив у передмові до поетичної збірки "Пальмове гілля": "Кохання, коли воно чисте од сексуальної брудоти, хоч би було й ненормальне і нещасливе, може хіба розбити серце і зробити з людини меланхоліка, та не одбирає віри в життя, не одбирає енергії до життя, не вбиває ідеальних і поетичних поривів, а навпаки - тільки облагороджує душу і наливає в ню прихильності й теплої ласки до всіх людей. А звичайне людське кохання, хоч би як ідилічно та поетично воно розпочиналося, разом тратить усю свою поетичність, скоро-йно переходить на сексуалізм. На якийсь час людина, може, й оп'янить і одурить себе - тільки ж далі надходить розчарування, зневіра в себе, огида до цілого світу, і з живої людини робиться безсилий духом манекен, що й громадські високі ідеї вже не оживлюють його до справжнього життя".

Отже, є чисте, без сексу, кохання, плідне для творчості, і сексуальне кохання, вбивче для душі й тіла. Таке кохання Кримський у своїй ліриці та прозі заперечував із силою, якої до нього не знала українська література. Він сповідував думки Платона про ерос: жінка - істота другого сорту, потрібна для народження дітей, а вища любов чоловіка мусить спрямовуватися до собі подібного - до мужчини, в якому фізична краса поєднується з інтелектом і громадською активністю. Називають кількох чоловіків, до яких Кримський мав платонічні почуття. Зокрема, російського консула в Бейруті князя Гагаріна й учня Кримського в Лазаревському інституті Бориса Міллера.

Та одній жінці він все-таки освідчився - Марії Каменській, російській учительці з дівочого пансіону в Бейруті. Кримський тільки недавно приїхав у дворічне відрядження до Лівану, вони були знайомі ледве місяць. У грудні 1896 року Марія від'їжджала додому. На борту пароплава, за кілька секунд до відплиття, коли пролунав третій дзвінок і проводжаючих просили зійти на берег, він примудрився спитати чи вийде вона за нього заміж. Вона відповіла очікувано в такій ситуації:

- Ви збожеволіли!

Соломія Павличко вважала, що йому саме це й було потрібно - щоб легше пояснити своє холостяцтво. Передусім - самому собі.

Тільки наукових праць він написав близько тисячі. Агатангел Кримський - перший і донині найвидатніший український сходознавець. Один із перших наших літераторів-модерністів. Першорядний знавець ісламу. Лев Толстой вивчав Коран "по Кримському". Його ім'я досі авторитетне в арабістиці й тюркології.

Із 1918 року Кримський - неодмінний секретар Всеукраїнської академії наук, заснованої за гетьмана Павла Скоропадського. Заради її збереження намагався бути в згоді з усіма владами. Більшовиків запевняв у лояльності, навіть казав, що він -  комуніст. Академік Сергій Єфремов занотував про це у своєму щоденнику: "Комуніст із його такий, як із мене далай-лама тибетський". Комуністи, зрештою, також не вірили тим запевненням.

1927-го наркомом освіти УСРР став Микола Скрипник. Між ним та Кримським розгорівся правописний конфлікт. Скрипник стояв на позиції поступок галицькому варіантові правопису. Це було політичне загравання з галичанами, що опинилися по другий бік польсько-радянського кордону. Кримський науки з політикою не змішував, позицію Скрипника називав спекулятивною, а галицький правопис (зокрема, "учити ся", "старати ся") - застарілим.

Коли почалася більшовицька українізація, влада доручила Академії наук створити повний і точний російсько-український словник. Кримський - головний редактор. Він працював по 18 год. на добу, не лягав спати раніше четвертої ранку. Спеціальний наказ Наркомату освіти від 9 січня 1924 року передбачав "вжити всіх заходів, щоб академік Кримський був повністю матеріально забезпечений". Але він відмовився брати за словник гроші, бо вважав цю роботу своїм обов'язком. Була тут іще й образа, бо за кілька років перед тим уже ухвалювали спеціальний декрет наркомату про його матеріальне забезпечення. На ділі ж декрет не виконували - Кримський отримував 140 крб на місяць - приблизно $20 - без жодних доплат, пайків і компенсацій.

Михайло Астерман, завідувач редакційно-видавничого відділу Наркомату освіти УСРР, умовляв узяти гроші за словник. Кримський написав йому: "У мене нема жодної охоти обговорювати це. Я безмежно пишаюся тим, що кращі представники дорогого для мене робітничо-селянського уряду цінують мою наукову діяльність і вважають за необхідне забезпечити мене матеріально. Але Рада Народних Комісарів це одне, а підлеглі їм трактувальники наказів - то інше". А далі нагадував Астерманові, як той не дав паперу, щоб надрукувати його "Історію Туреччини", і Кримському довелося самому купувати папір, а його сім'я у Звенигородці сиділа голодна.

Російсько-український словник за редакцією Кримського виходив протягом 1924-1929 років. Потім роботу над ним припинили: мовляв, "фашистський", намагається відірвати українську мову від мови братнього російського народу.

1929-го арештували 29-річного Миколу Левченка, історика й етнографа, якого Кримський усиновив і зробив своїм найближчим помічником. Кримський написав Семену Западному (Кессельману), начальникові Окружного управління ДПУ УСРР: "Звертається до вас людина, що не має вищої святині, аніж ідея Радянської влади. Вдаюся до вас із благанням дати мені спромогу нормально провадити мою наукову працю. А для цього поверніть мені мого наукового секретаря Миколу Левченка. За що ви його арештували - це для мене загадка. Життя його перебігало на моїх очах і я знаю, що він ні ділом ані помислом не причетний до чогось антирадянського. Заарештувавши М. Левченка, ви нанесли моїй науковій праці страшний удар. Я людина напівсліпа, працювати без дуже тямущого працівника мені не можна. Будь-ласка, верніть мені мого наукового незамінимого помічника".

Писав і до Володимира Затонського, якого перед тим обрали академіком: "Я вірний син Радянської України, незрадливий слуга Радянської влади, заслужений учений, удаюся до вас, до нашого нового академіка, з благанням. Вчиніть для мене справедливість, дайте змогу спокійно докінчити старечі послідні роки мого життя в плідній науковій праці на користь Радянській українській культурі. Дуже прохаю зробити так, щоб Левченка Київське ГПУ випустило на волю й оддало мені на поруки".

Листи допомогли: Микола Левченко не досидів на Соловках призначені 10 років і повернувся 1934-го. Очевидно, його зобов'язали стежити за названим батьком. Левченко цього не захотів і наклав на себе руки.

"Я тоді був зовсім закоханий в Україну, - писав про свою молодість уже затюканий більшовицькою владою Кримський. - Ми маємо (надто на Сході) приклади, що містики цілком закохуються в свого Бога, наче в любку, оте саме було зо мною. Україна мені навіть снилася. Я був тоді патріот до фанатизму… але ні, ці слова дуже слабі, щоб виразити мої тодішні почування! Це було якесь містичне кохання". І далі: "Тепер я такий самий гарячий українофіл, як і був, тільки трохи розумніший".

Розумніший - не означало обачніший. 1940-го Агатангел Кримський вийшов із редакції нового російсько-українського словника на знак протесту проти того, що цей словник - "обрусительський". Це був останній крок до загибелі.

×