"Дідуся називаю Бодею, а при чужих - Богданом Сильвестровичем"

Дмитро Ступка розказує про діда й бабу

Скільки себе пам'ятаю, я жив із дідусем і бабусею. Батьки були окремо. Бабуся досі називає мене "маленький хлопчик". Часто повчає, лякає вар'ятами. За чаєм увечері розповідає, як у скверику біля театру Франка серед білого дня якісь хлопці встромили ножа в живіт перехожому. Забрали мобільний, гроші, ланцюжок золотий - і ніхто їх не спинив, не впіймав. Повчає, щоб не стояв у метро надто близько до колії, бо якийсь вар'ят може бігти і штовхнути під поїзд. Це треба слухати і кивати, обіцяти, що так і робитимеш.

Із першого класу їздив за кордон. Дідусь діставав путівки в Іспанію й на Кубу. Оплачував дорогу, а тамтешні родини безкоштовно брали на літо українських дітей, які постраждали від Чорнобиля.

На Новий рік усі збираємося у дідуся й бабусі. На Великдень ходимо до тата Остапа. Дні народження святкуємо в рибному ресторані "Да Вінчі" на Андріївському узвозі. Туди можна приносити свій алкоголь. Коли замовляєш щось дороге, треба запитати дідуся, чи можна. Він покривиться, але завжди дозволяє. Як не спитаєш, буде сваритися. Я не наглію, лобстерів не прошу.

Не можна матюкатися. Дідусь таких слів не любить, а бабуся, мабуть, і не знає. Відповідати, коли тебе лають, теж не можна. Мене навчили, що краще промовчати.

Коли був малий, завжди мав кишенькові - на проїзд і обід. А став старший, почав заробляти сам. Батько крутився, в Америці в барі працював. Бабуся туди їздила дітей багатих росіян бавити. Це були 1990-ті. Дідусь відпускав її, бо вона гроші привозила, речі нам купувала.

Мити посуд не можна. Бабусі не подобається, коли це робить хтось інший. Як побачила мою дівчину біля раковини, насварила. Бо помиє не так, витре не насухо чи поставить не туди. Кухня - це бабусина територія.

Якщо дідусь насварився, миритися треба через бабусю. Якось дістав путівку за 800 доларів на двох до Єгипту. Так зраділи з Лелею. Але Богдан Сильвестрович не пустив нас, бо як іде робота - не можна відлучатися. Я з ним посварився, навіть не розмовляв. Леля підказала попросити бабусю. Ми купили білі хризантеми, приготували чай. Тільки запросили до столу, а вона вже сміється: "Ну, кажи, що хочеш". Так із дідусем попрацювала, що наступного дня він запитав, чи вистачає мені грошей на поїздку.

Бабусю не можна називати бабушкою. Вона тоді така сердита, що ховайся. Дідуся називаю Бодею, а при чужих - Богданом Сильвестровичем.

Дівчину спершу познайомив з дідусем і бабусею, уже потім - із батьками. Розказав увечері за чаєм Богдану Сильвестровичу про Лелю. Описав її. А вона, виявляється, у нього на курсі вчилася. Каже, хороша дівчина, здібна, запроси в гості ближче познайомитися.

П'яним дідуся ніколи не бачив, але навеселі буває. Тоді розказує свій улюблений анекдот про "я, кум і фіра з москалями". Я його толком не розумію. Але дідусь любить, коли його слухають, а потім сміються.

×