Явдоха Зуїха за гарну пісню дала б око видерти

- Якби не співала, то давно лопнула б. Я дуже бідувала цілий свій вік, тяжко та гірко робила, як чорний віл. А що маю? Ото тільки й мого, що не раз, бувало, поспіваю та поплачу, - казала. - Де ті пісні в мене бралися? Так, наче хто нашіптує збоку. А пісні любила, ой любила... То інші вбивалися у воли, в корови, а я, бідна, - в пісні. За гарну пісню, здається, дала б око видерти.

Відтоді протягом 12 років Гнат Танцюра записував пісні від Явдохи Жук. Аж доки його не перевели на роботу в інший район.

Співала - "щоб у серці йокало". На всі випадки життя в неї були пісні. Та записи несподівано урвалися. Явдоха Жук злякалася, що до кожної пісні має бути "паспорт": хто саме, де й коли її наспівав, а хто записав. І навідріз відмовилася ставити своє прізвище:

- Будуть судити мене. Скажуть: старій шкапі не годиться ось так виспівувати. З неї порохня вже сиплеться, а вона ще, он диви, як виспівує?! Та ще яких пісень! Скажуть, видно, добра була жаба ремінна. Бо про що співає, то про те й думає. Так десь-то чинила й сама, як проспівує. Видно, була ледача дівкою, ледащо жінкою й ледащо бабою... Не пиши мене в ту грамоту. Не треба. Не хочу. І ні казати більше не буду, ні співати. Навіть не приходь, бо й ворота підіпру.

Гнат давай вмовляти. Марно. А за два місяці вона сама прийшла до нього:

- А чи не можна устругнути таку штукенцію: охрестити мене по-новому і скрізь позаписувати на таку фамілію, щоб ніхто не чув і не знав?

Згадала, що її першого чоловіка по-вуличному звали Зуй, бо був на роботах у якомусь Зуєвім:

- То нехай я буду Зуїха. Явдоха Зуїха. О! От такої ніхто не буде ні знати, ні відати.

Співати під запис на людях соромилася, щоб не сміялися з неї:

- Так не годиться старій людині.

Із Танцюрою домовилися так: як нікого в неї вдома немає, то вона голосно кличе:

-Тютьонки, тю-тю-тю-у! Ціп, ціп, ціп, ціп!

Тоді він бере камертон, метроном, скрипку й нотний папір і йде до неї.

Якщо ж було чути:

- Агиш! Агиш!

Або:

- Зачини-но там ворота! А чого ти сюди йдеш? - це був знак, що в неї хтось є.

Неписьменна Зуїха на слух перевіряла кожен запис Танцюри. Казала перечитати записане, переспівати:

- Ану, ще раз проспівай мені ось оці-о слова. Щось у тебе тут не так. Дивись-но добре у свої папери та в ноти. Щоб там правдиво все було записано, бо то людські сльози, і пропускати нічого не можна, бо то великий гріх. Пісню ж бо всякий знає, і брехні тобі люди не простять.

Фонограф - єдиний тоді апарат для запису звуку - був для Гната Танцюри недоступний. Місячної зарплати сільського вчителя вистачало на пачку цигарок - при тодішніх частих змінах влади, гроші швидко втрачали у ціні. Тож записував пісні на нотному стані. Явдоха навчилася диктувати строфу, правильно розбивала її на логічні частини. Від цього залежала точність запису пісні по нотах.

Гнат скаржився, що казки записувати від неї було важче, ніж мелодії пісень. Бо неможливо було передати на папері колоритні інтонації, вимову, міміку.

- Що ти там понаписував? - обурювалася. - Ну хіба я так говорила, ніби ціпом махала? То ж пожар був, то був страх. А ти ніби спросоння розказуєш.

Свою мову пересипала дотепами, прислів'ями. І піснями. Заспіває півень на дворі, а вона йому у відповідь:

Кукуріку, півнику, на току.

Сватай мене, козаченьку, до року.

Замітає хату і приспівує:

Косою хату замітала,

Плечима двері підпирала,

Середнім вікном двері мала,

В вишневім садочку ночувала.

На весіллі або за столом у свято могла випити чарку-другу "тієї горілиці-мучительниці, яко вона єсть огорчительниця". До чарки примовляла:

- Здоров, сестриця Христова! А звідки ти?

- З Ростова.

- А паспорт в тебе є?

- Нема.

- Ну, тут тобі тюрма, - і перехиляла до дна.

При зустрічі віталася так:

- Почекайте-но. Що ви мене минаєте? Щоб вас минала лиха година!

У селі із Зуїхою сперечатися остерігалися, бо могла "вичитати скверну молитву по перве число". Її дотепів і прізвиськ побоювалися, бо приклеювалися назавжди.

- Лучче не берись зо мною "ціпи в'язати", - попереджала. - Тобі там не бути, де я побувала. А я ж була в буваличах, побувала і "на смичковім перевозі". Я навчилась і в решеті танцювати, і знаю тепер, по чому коряк кваші.

Народилася 1855-го на Явдоху - 1 березня за старим стилем, за новим - 14-го. Не в Зятківцях, де жила в зрілих літах, а в сусідніх Кущинцях - також Гайсинського повіту на Поділлі, у сім'ї кріпака Микити Сивака. Він був дотепник, штукар і лицедій - розважав односельців: перебирався на попа і "правив" службу. Опісля "благословляв" кого тріскою, кого грудкою землі. І гнусаво примовляв: "Благословляю тебе одним струпом на всю голову".

Поміщик Равський виміняв Микиту Сивака за породисту суку. Явдошина мати Тетяна від горя й нестатків спилася й рано померла.

Явдоха змалку служила в наймах. Дівкою з весни до осені - від "льоду до льоду" - була на заробітках у Херсонщині або Бессарабії.

- Надивилася й наслужилась я, "зазнала добра", - згадувала. - Навчилася цінити печену бараболю, білу сорочку й вірне словечко.

Середнього зросту, смаглява, міцного здоров'я, мала вона, як сама казала,  "гострий язик, крепку печінку, м'яке серце". У компанії виводила танці, заспівувала пісні. Особливо - з односельцем Данилом Дубом.

Данилові батьки не дозволили йому взяти бідну Явдоху. Оженили з багачкою: та в посаг мала корову, 100 карбованців і повну скриню добра.

Відтоді Явдоха казала, що кохання не розуміє й не визнає. Любила більше сумні пісні про нещасливу жіночу долю, про наймитів і заробітчан, про сирітське життя. Або веселі й жартівливі.

На 23 році життя її засватав вайлуватий і лінивий Василь Олійник із сусіднього села Гнатівки. І чоловік, і сварлива свекруха цінували Явдошині руки в господарстві, а жарти й пісні їх дратували.

- Писанки писати? - До мене. Вишити дівоче вишиття? - До мене. Мене люди, спасибі їм, не цуралися. Але то спілка, що чоловік і жінка. А в мене цієї спілки не було, бо з чоловіком погано жилося, - згадувала Явдоха. - Робити вдома не хотів. Все по Бессарабії та по Херсонщині - год від года. А я вдома тільки що не косила, бо вся робота за мною та на мої руки. Все робила. А він з'явиться на зиму, нахватає боргів, проп'є, а робити не хоче. А тоді люди позичали на проценти. "Е, казав, поздоров, Боже, мою бабу, нажне копу на проценти". Та й на Бессарабію, а мене покидає. Та якби ще саму, а то з малою дитиною. Зв'яже мені руки, а сам - у похід... Тоді всі ті процентщики: "Добридень!", "Добридень!", "Добридень!". Той до себе, а той до себе жати копу за проценти. А я крижем падаю, відробляю та дітей годую. Тягнуся, як шкурлат на вогні. Так і бідувала..

На 51 році життя Явдоха овдовіла. Четверо дітей уже були дорослими. Жила із сином-п'яницею. День у день той бив і жінку, і дітей. Сварки й бійки так допекли, що 1910-го пішла у сусіднє село Зятківці заміж за 73-річного Демедя Жука. Той жив із хворим сином, потребував хазяйки на господарство. Усе село збіглося подивитися на "гнатівську Явдоху - чудну бабу".

- Ото хочете подивитися, яка "молода", - жартувала вона, сидячи на возі. - Гарна, гарна, нівроку, біленька, з маленьким носом.

У старого і глухого Демедя була сушарка, продавав на базарі в Гайсині сушню - часто з гнилих сливок і грушок.

- Не бери, серденько, воно гниле, - казала тоді людям Явдоха.

У господарстві вона прикладала руки до всього, прозивали її "чистьохою". Чистоти домагалася й у стосунках між людьми. З ледарями, крадіями й гулящими жінками навіть не віталася.

- Чого це бувають такі чудні люди? Мовчазні. П'ють. Б'ються. Крадуть. Займаються розпустою, - ділилася якось із Гнатом Танцюрою. - Я хоч і бідила, по наймах, по відробітках ходила, та чужого з плотів не хватала, не крала, хоч і в латаному ходила. Латане - не хватане. Не пила, як то інші. Чи, може, в роду в мене ніхто не пив і я ніколи не бачила пиятики? Де там! Пила мати, гірко пила. Запив на старості батько. Пив перший чоловік. Пив син і ще п'є. Пили сусіди. Пропивали все - і душу, і тіло. Але ж я не пила? Але ж я не пускалася в ледащо? Хвалити Бога і Святу П'ятницю, прожила я свій вік в чистоті, непорочно. То чого ж інші не можуть так жити? Могли б, якби хотіли. Злодія й лярви здорово не любила. Не любила і не люблю. Я б їм зараз приказала до порога голову відтяти. А щоб їх люд турнув!

По смерті другого чоловіка 1919-го діти не схотіли забрати матір до себе. Доживала віку самотньо у нестатках. Заробляла тим, що пряла й скубла вовну для людей. Померла легко - на Водохреща, 19 січня 1935-го. Зранку провідала хвору сусідку. Удома натопила піч, прилягла й заснула навіки.

 
 Єдине своє фото подерла на клаптики  

Знімка Явдохи Зуїхи не вціліло жодного. Хоч Гнат Танцюра подбав, аби зберегти образ співачки. - Батько повіз її в Гайсин і сфотографував, - розповідає 60-річна Наталя Громова, донька Гната. - За якийсь час жінки-зятківчанки переказали Явдосі, що її фото висить у вітрині. Вона сприйняла це як наругу над собою. І коли батько приніс їй знімок, порвала його на клаптики. Ще одну таку ж фотокартку батько залишив собі. У 1950-х її взяли до київського Інституту етнографії. Там вона десь і загубилася. Тому в Зятківцях на пам'ятній плиті, яку відкрили 2001-го до 100-річчя Гната Танцюри, портрет Зуїхи створювали за описами людей, що її пам'ятали. - Була вона круглолиця, із широкою усмішкою, привітна й безпосередня, - каже Наталя Громова. - В одязі любила простоту, вишивки щоб було небагато. Носила коралі. Ходила босою.  

Гнат Танцюра все життя вчителював

Фольклорист-аматор Гнат Танцюра народився 10 червня 1901 року в селі Зятківці Гайсинського повіту на Поділлі в багатодітній сім'ї малоземельного хлібороба-ткача Трохима Танцюри. Змалку допомагав батькові в роботі за ткацьким верстатом.

Основи музичної грамоти отримав у церковно-прихідській школі. Співав у церковному хорі, самотужки нотував одноголосні пісні. Учитель Венедикт Нестерук навчив його грати на скрипці, нотувати багатоголосся та складні мелодії. У 1917-1921 роках Гнат закінчив Зятківську семилітню трудову школу та педагогічні курси в Гайсині. Учителював у рідному селі.

1928-го вступив до Харківського музично-драматичного інституту. Покинув його через недугу - хворів на гемофілію. 1932 року заочно закінчив мовно-літературний факультет Вінницького інституту соціального виховання. До 1951-го викладав мову й літературу в Гайсинській середній школі.

За 46 років Гнат Танцюра записав майже 5 тис. пісень від 150 людей, близько тисячі казок і легенд, 1536 прислів'їв і приказок, 615 загадок, 144 танці, сотні замовлянь, повір'їв, прикмет. 1950-го частину зібраних матеріалів передав до фондів Інституту мистецтвознавства, фольклору й етнографії АН УРСР.

Помер 12 листопада 1962 року. Похований у Гайсині.

"1965-го до 110-річчя від дня народження Явдохи Зуїхи видали академічне видання її пісень у записах Гната Танцюри - на 800 сторінок, із 925 найкращими піснями. Коли презентували книгу в Польщі, Болгарії, Македонії, тамтешні фольклористи не вірили, що одна людина могла стільки знати пісень"

86-річна Вікторія Юзвенко, співупорядник і автор передмови до збірки пісень Явдохи Зуїхи в записах Гната Танцюри

1008 пісень

×