Читаю новини й розмірковую. Тобто думка сформувалася вже давно, думка-відчуття. Всі ці вибори, відставки, рейтинги, кризи – все воно, як вітер у верховітті. Внизу зовсім інший простір, більш подібний до цивілізаційного пустиря, і проступає він з інших новинних рядків. Сплутаний туманом бур'ян, залишки арматури, биті пляшки. І якісь потвори вряди-годи виникають з туману і знову пірнають у нього. Що це, антураж лавкрафтівських писань чи фільмів Джорджа Ромеро? Сторінки роману Бриниха на зразок "Хліба з хрящами" чи його ж сценарій до ще не знятого фільму? Та ні, сценарій, схоже, написано давно, і стрічка знімається онлайн, роками, день у день, із наростаючими акордами похмурої музики.

Убили трьох безпритульних; арматурою забили двірника; підлітки зґвалтували інваліда дитинства; виловили труп пенсіонерки з відрубаною рукою, руку відрубали по-живому; вчителька початкових класів приторговувала психотропами; забили товариша, закопували ще живим – аби тулуб вліз у яму, поламали ноги. Можна робити вигляд, що нічого не помічаєш, хіба шелести по далеких верхах. Тим часом змінюється дійс­ність. Змінюється і злочинець – соціально, регіонально, психотипно, – масово виходячи на кін із таких ніш, про які раніше не дуже йшлося. Навіть зовні тепер важко визначити риси, які мали би про щось тривожне повідати й насторожити. Часто з фото дивляться люди з фізіономіями простодушних обивателів, студентів, старших наукових співробітників у позитивних борідках й умиротворених окулярцях. А під черепами в них таргани ворушать кривавими клешнями.

Як писав один із класиків совкового шістдесятництва, "реакційні усі прогреси,/ раз руйнується чоловік". Багато що з його писань стало пустопорожнім лящанням, а ось із цією поетичною формулою важко не погодиться. Не веду мови, що за "совка" було безпечніше. Природа того благоденствія зрозуміла, так що в'їдливих закидів про тоталітарні режими, в яких із цим ділом завжди все чікі-пікі, можна не озвучувати. І не поспішати клеїти автору ярлика на лоба. Як зрозуміло й те, що в нинішні часи сама тема криміналу стала модною. Що є тренд, такий собі "горор-стайл від ТСН" – розстріляли, зарізали, у вогні спеклися двоє немовлят, яких потім з'їли на вечерю приблудні безхатченки. Злочин і злочинець самі собою стають ресурсом, вигідною галявиною, з якої годуються цілі прошарки – від журналістів до прокурорів, від вертухаїв до продюсерів. Все це я розумію, кажу ж.

Але від видива пустиря, який все розростається, а туман згущується, не можу відкараскатися. Як і не маю рецептів, як це все змінити. Дехто каже, що ситуацію могло б виправити введення смертної кари. Ну так, звісно. Це як ганятися за пацюком на тракторі. Якщо перед злочином навіть довічне ув'язнення не зупиняє. А воно, за твердженням довічників і за розмислами здорового глузду, видається чи не страшнішим від розстрілу або там електричного стільця. Та й про які зміни мова, з нашим-то економічним станом? За повідомленнями ЗМІ, в'язниці невдовзі взагалі продаватимуть. Десь близько третини їх в Україні зайвих. Як і університетів, до речі, тих теж понад міру. Ну, а вже після продажу "інвестиційно привабливих місць", нові власники швидко перетворять їх на "сучасний інклюзивний простір культури". Який у моїй уяві чомусь доточується до вже згадуваного глобального пустириська.

Тим часом дивлюся на новинникарську стрічку і вже особливо не переймаюся. Як і ви

×