"У мандрах відбувається зависання над смертю, – якось казав мені один із поетичних сенсеїв. – Через те й пишеться найпродуктивніше саме в дорозі".

Сенсея давно нема. Подорожні строфи приходять тепер рідше. Видно, траєкторія зависання стає не такою піднесеною, як колись, коротшає. Просто вбираєш поглядом краєвиди, якщо не зморив сон, або розмірковуєш про об'єктивну реальність. Із таїною Універсуму ти поєднаний не щільніше, ніж будь-хто з рейсового автобуса Дніпро – Харків, але щось же треба робити чотири години? Зі сном цього разу не склалося, бо з крісла за спиною раз у раз линув упевнений баритончик: "Газокомпрєсорниє установкі прішлі? Так, пріступайтє. І скажи Паличу, пусть начінаєт варіть угалкі". Голос в'язав основні нитки світу в доладні вузли, збадьорюючи мене через усю Дніпропетровщину й початок Харківщини, про що засвідчила назва автостанції – "Красноград" – де спинився наш білий "Мерс". Якесь кафе, аптека, за ними – верби над річкою. Сума випадковостей, які забудуться, варто автобусу зрушити з місця.

Від ґанку аптеки посунувся хлопець, похитуючись. Завмер, осідаючи, відтак стрепенувся і знову рушив непевним кроком. Ага, все ясно – наркоман, причому вмазаний, або, як казали за моїх посьолківських часів, "вмонтірований" до повної безтямності. Цікаво, нащо йому велосипедний обід у руці, і що він робив із ним в аптеці? "Я до вас звертаюся, людоньки… Шість хіміотерапій. Хрипить, задихається… – у салоні з'явилася тітка, відволікши від завіконня. – Ми вчителі, і я, і чоловік. Спитайте, нас знають – і в Піщанці, і в Сахновщині. Хто чим може, люди добрі…" Тітка наближалася проходом, покивуючи. Давали, на диво, рясно. Наркоман десь зник з обзору. "Сєрьога, закрой вапрос по зарплатє, – вкотре озвався керівник. – Чєлавєк нам іщьо будєт палєзєн, павєрь мнє".

Наркомщик знову оприявнився, тепер уже за деревами. Обода він встиг десь згубити. Та й не дивно, бо тіпався, як ганчір'яна лялька. "Вчительської пенсії не вистачає даже на ліки, – жінка порівнялася зі мною, зблиснула оком у бік манікюра, що тицьнув їй якісь гроші, я автоматично зробив те саме, хоч зблиск мені не сподобався. Ну, нехай, якщо ці папірці доточать комусь безповоротно втеклого часу. Тітка опустила очі. Наркоман таки впав, утрапивши у вугільну купу за кафе. У нього свій час і свої з ним стосунки, свій ритм, який запускає на чергове коло вкруг станційних задвірків. Персональне спасіння цей тип уже знайшов. "Дякую, дякую, людоньки! Хай вас оминає така біда…". Автобус рушив і все відпливло: тітка, калюжа посеред площі й пенсіонер, що байдуже простував повз сновиду-наркомщика, котрий знову обм'якав стійма.

"Що то було?" – пригадалося на трасі в полях. Мить, випадкова до оніміння? Концентровані кім'яшки світобудови? Згусток різних житейських часоплинів? Піди знай. Тільки неуникненне відчуття проминальності, ніби згадуваний всує час просипається, мов з піскового годинника. З усіх і всього. Навіть з боса, що нарешті попритих. Навіть із пещеного манікюру, при якому виник достобіса красивий дівочий профіль, колихнув віями.

Краще дивитися за вікно. Сірість дня протнулася сонцем, поле під ним зажовтіло і хмара, велика хмара почала радісно здиблюватися над життєствердною жовтизною. "Гдє-та чєрєз час… На Сумской – в кафетеріі" – воркував манікюр у мобілку.

Мені теж захотілося на безчасну Сумську. Хай навіть через годину. Всього на мить.

×