То було останнє сонце. Насичене, жовте, хоч ножем ріж. Що останнє, це я потім збагнув, хоч і тоді так могло подуматися при погляді на чоловіка в темній одежі. Чоловік сидів під стіною будинку та мружився на проміння, ніби наснажуючись ним до весни. Може, відчував останність гостріше за будь-кого, хтозна. Я тоді питав його про інше. А паралельно дивився на Замкову гору, що кучерявилася згустками тіней одразу за будинком, і згадував Карпати – чогось під вересневу пору хочеться в гори, особливо на закарпатський бік. Колись я був там у добрій компанії київського гуцула, приятеля-письменника. Гуцульське око, зволожене горілчаним блиском та помазок вусів проступали в уяві й під'юджували в майбутні мандри. Але – на мить, бо тихий голос чоловіка в темному вертав до реальності.

Рік тому я вже був у нього й записував інтерв'ю. Він наливав "морозівку", полинову настоянку з оцтом, старечий пушок жовтів на тімені, контражурно підсвічений лампою кухонної витяжки, а мені здавалося, що в сутінках блимає ще один вогник – зелене радіовічко. І там жив, кипів, боровся український Рух опору. І цей чоловік жив там. Був прапором того руху, його символом і речником. Його з табору разом із чотирма іншими політв'язнями обміняли на радянських шпигунів, викритих у Нью-Йорку 1978 року. Сам Бжезінський наполіг, щоб у списку звільнених зеків був українець, і не будь-хто, а саме цей. Героїчна постать доби, як казали в Конгресі США, надаючи йому почесне громадянство, вп'яте за всю історію Америки. З тих десь часів є фото – очі, косо напівприкриті повіками, нить вусиків, темний зачіс. Я ж застав чоловіка-символа уже сивим, змалілим, майже немічним. Хоча очі лишилися тими ж, і енергія, що била з-під косувато вчеплених повік, могла рухати чарки на столі. З міцнющою "морозівкою", яка вже теж стала певним символом.

За рік він, звісно, не помолодшав – був такий же неголений, але худіший, сухіший, восково-сірий. Одна рука ще більше ходила ходором. "Те, що не довершили тиск тюрем і таборів, підступи "гебухи", – довершує час, – думалося при погляді на фігурку в темному. – Але ж і тоді він тримався не за рахунок плоті – що вона значила проти кам'яних мішків і залізних засувів, проти спецслужб і атомних флотів, проти всієї сукупної міці глухої імперії, що розметалася на одну шосту світу?"

– Він залізний, – ніби відчувши мої думки, неголосно докинув Андрій – хлопець, що разом із братом уже кілька десятиріч допомагав чоловіку, був при ньому.

"Він залізний", – так я потім переповідав письменнику-гуцулу. Саме гуцул хвалив мій есей про того екс-політв'язня. Мені залежало на тому, і не тільки через те, що гуцул вважався чи не найкращим новелістом. За ним бугрилася героїчна біографія роду: дядьки-повстанці, батько – упівський кулеметник, що носив ведмедя на плечах, а за потреби стріляв із кулемета-"дігтяря" однією рукою, як із пістолета. Новеліст сприймався нероздільно від родоводу, а родичі-харизмати, полеглі в боях, постріляні по тюрмах, непомітно перепліталися з біографією, з чином того чоловіка, що грівся на осонні під стіною. Чи його біографія була продовженням повстанської. Такі ось химерні плетива.

І письменника, й екс-політв'язня не стало в один рік, навесні, майже по черзі. І це теж якось їх об'єднує в моїй уяві і в просторі цього тексту. Хай так і буде. Разом їх і згадаю, особливо при сонці, скажімо, у Львові, в Кушугумі під Запоріжжям, у космацьких горах або, дасть Біг, – десь на закарпатській сонячній стороні

×