Наперед кажу – про ведучого програми "Смак", що хвацько шинкував салат, "как украинских крестьян", не йдеться. Тобто йдеться, але по дотичній. Історію вже обсмоктали, обкрутили з усіх боків, а самого ведучого не копнув хіба лінивий. Правильно, в принципі. Хоч трохи й неадекватно, з перевисанням в абсурд – парламентські фракції вимагали заборонити в'їзд в Україну, а дехто з радикальних есеїстів готовий був заплатити 10 тисяч доларів "за наругу над…" Ще трохи, і якийсь кобеляцький аятола оголосить фетву, смертний вирок із занесенням у кулінарну книгу.
Хоча самі по собі сміфігочки з-поза хутора Михайлівського небагато важать. Серед них, до слова, трапляються образи значно брутальніші, ніж підсвідома телеобмовка, – хіба давно в ток-шоу іншого, ще популярнішого ведучого стверджувалось, що позбутися "украинского акцента" можна за допомогою мінету? А узагальнений телесеріальний хохол-придурок хіба не красується на екрані зараз, ось у цей момент – звичний, як домашня тваринка?
Інша річ, що для адекватної відповіді хамству, для його дошкульного висміювання недостатньо закутків Facebook чи розмов у курилці. Потрібен ще й адекватний медіапростір, насамперед – телевізійний, якого немає в принципі. Тобто формально він нібито є, але в ньому день і ніч гигочуть "лоснящиеся юмористы" з іншої країни, перманентно дражнячи того ж таки хохла, та "кевеенщики" з подібного штибу жартами. Про національний кінематограф на третьому десятку років незалежності взагалі не йдеться. Він помер, а його найстатуcніші представники, щоб зовсім не впасти в жебрацтво, торгують охлялими фізіономіями по всіляких забугорних "Кандагарах" та "Ми з майбутнього", й не шаріються.
Національний кінематограф помер, а його найстатуcніші представники, щоб зовсім не впасти в жебрацтво, торгують охлялими фізіономіями по всіляких забугорних "Кандагарах" та "Ми з майбутнього", й не шаріються
У результаті маємо легіони хрунів, нащадків "недорубаних", які радіють плювкам у власні фізіономії, голосують за сміфігочки оплесками й гаманцем і, схоже, навіть не підозрюють, що в цьому є щось неприродне. І ось саме це діє на нерви значно серйозніше, ніж будь-які недоброзичливі кпини із сусідських вулиць. Колись навіть наївно вважав, що розвінчування ментального відступництва стане пріоритетом і новопосталої держави, і її творчих "сил". Висміяти зраду, ославити перекинчика, зневажити меншовартість – хіба це не важливіше, ніж танці довкола пам'ятників чи розмови про неможливість співжиття Сходу й Заходу? Але поле національного хрунізму й малоросійського жлобства лишається цілинним. Невисміяна, зрада стає суспільним повітрям. Однаковим для сесійної зали парламенту й салону маршрутки.
– На остановке! На Петровке! – кричить зрада, мовним розладом увиразнюючи всі інші, й ніхто не сміється.
– Ви тудой нє йдітє, виходітє сюдой, – каже ганьба, й ніхто її не назве на ім'я.
Форм зради багато, й вони не лише мовні. Зрада – це й нинішній закон про пенсію, й волевиявлення за гречку, й багато іншого. Але чогось мені так здається, в основі – саме зневажене слово, котре й мститься найбільше. Фантомне суспільство, вистрибнувши з власних матнівок і новогупалівок, склавши із себе мовні, а отже, й усі національні повноваження – з усіма бебехами, – відтак позбувається й власної людської гідності. Перли бувають разючі. Якось улітку був на ярмарку на Троєщині, що видався на диво україномовним. І над усю цю гущу волав мікрофонний голос із пересувної каси цирку-шапіто: "Пріобрєтайтє! Прямо січас!.." Не витерпів, заговорив з "циркачем".
– Вопщє-то я кієвскій…
– Ну, не з Рязані?
– Ні'ет.
– Чого ж ти?
Представник незчислимих сільських племен ошелешено задумався.
– Вопщє-то я с Крима недавно прієхал'… Бил' там…
Сперечатися з ним було зайвим.
– Я там с мая бил'!.. – виправдально долинуло вже у спину, навздогін.
Ось такий dasein, малята, як казали дід Панас із Гайдеґґером. Малопритомне тут буття. І, чесно сказати, не знаю, яких і кому потрібно ще "урґантів" на підмогу, аби колись таки змахнути до решти, пошаткувавши, покришивши надрібно, машкару малоросійського плебейства – не з ножа – з себе?
1 
1
Комментарии
17