Усе воно якось збігалося. "Запиши із Дзюбою інтерв'ю, – телефонно радила днями добра подруга. – Поки Іван Михайлович на силі, поки йому здоровиться. Зокрема, й про прем'єру "Тіней…" Я стояв посеред київського ярмарку, раз по раз видобуваючи ос зі склянки з медовухою, й думав: "Таки треба – суцільні знаки. І все замикається на кіно".

Тут тобі й 4 вересня, відділене понад півсторічною товщею часу, коли в українській культурі відбулася знакова подія. Маю на увазі легендарний прем'єрний показ у Києві, в кінотеатрі "Україна", стрічки Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". Фільм відкрив світу Гуцулію й Україну й, зрештою, підкорив світ, а прем'єра стала майданчиком, звідки молода українська інтелігенція вперше відкрито виступила проти державної тоталітарної системи, проти русифікації й національного гноблення.

Ну й Василь Стус, звісно, теж знак. Він під час прем'єри фільму Параджанова підтримав Івана Дзюбу та В'ячеслава Чорновола, саме там уперше публічно заявивши про свою громадянську позицію. І саме з цього моменту розпочавши хресну дорогу, яка через 20 років завершиться загибеллю в концтаборі в Кучино – саме 4 вересня, день у день. І саме в ці вересневі дні підоспіла й інша прем'єра, вже фільму про самого Стуса, "Заборонений". Треба йти, все до одного. Й до Івана Дзюби на розмову, аби почути про події далеких літ із перших уст, і на фільм, про який уже стільки говорено і довкола якого закипають полярні пристрасті.

Зрештою, скільки людей, стільки й думок. Мені ось, найперше, не зрозуміло з назвою: Стус може бути нескореним, незламним, непереможеним, але "забороненим" – ким і коли? Тим більше тепер, трохи не на четвертому десятку незалежності? Творцям видніше, я їх не оскаржую, просто розмірковую в залі, дожидаючись сеансу. І трохи хвилюючись, якщо чесно. На мій дилетантський погляд, років 40 усі українські фільми знімалися в Музеї архітектури та побуту в Пирогові. Там же, під призьбою на пирогівській колоді могли поміститися всі основні українські актори – степанкови-брондукови, гаврилюки-бенюки, роговцеви-сумські. Це не означає, що вони погані, але вибір і в режисера, і в глядача був, як у того Адама – Єва і ще раз Єва. Кіно часів нинішнього непевного пожвавлення вже ніби потроху виходить за надокучливі етнографічні межі. Але тут виявилося, що гермошлеми більшості українських кіномитців так і лишилися наглухо загерметизовані. Просто замість соцхутірського повітря туди закачали кисень московських серіалів. Якась "таінствєнная страсть", розумієте. А на живих вітрах реальності наським митцям поки що досить незатишно, в них виходить щось схематичне, ходульне й причетне до життя на рівні вітринного манекена. Дай Бог, щоб цього разу вийшло інакше.

Ага, ще одне, хоч уже й погасло світло. Втім, я встигну, та й це досить посутньо. Кінематографічний світ чи не найбільш позанаціо­нальний, майже наскрізь зрусифікований – десь як спортивний, тільки з відсутністю суперпостатей на зразок Ломаченка чи Усика. Тож на часі не просто втішатися кількісними показниками, "роблячи кіно", а робити його справді українським – у всіх сенсах. Чи ж вийде?

Але це так, міркування в пітьмі. Маю право, зрештою, та й час є – реклама, ще навіть титри не пішли. Кожен мужчина коли-небудь уявляє себе тренером національної збірної з футболу, правда ж? Кінематограф теж до цього надається. Тим більше, що в залі я майже один, попереду точно нікого. Можна навіть уявити, що це "Україна" і зараз на сцену, вслід за Параджановим, підніметься той же таки Іван Дзюба…

Поза тим, свінули – стусівське слівце – перші кадри. Разом із ними пискнув меседж у моєму смартфоні: "Чекаємо на колонку…" А що її чекати? Вона в мене давно готова, в голові. Ось тільки додивлюся фільм

×