Ексклюзивы
пятница, 05 февраля 2016 12:55
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Не той Хорол

Дивне місто Хорол, і такі ж його люди. Бути там я ніколи не був, тільки раз проїздом, але двох тамтешніх вихідців знати довелося. Уже в Києві. Та що там знати – з одним хорольським через день зідзвонюємося і, бува, сперечаємося до напівпритомності. Льоха глухуватий, це раз, а по друге – страшенно впертий. "Та конешно!" – кричить він із Солом'янки так, що можна було б чути на Троєщину й без телефона, і нема сили, яка б його в чомусь розпереконала. Зі мною теж десь так, отож витримувати напруги непросто. Але впираюся коліном у гарячу батарею, і згадую, хто підняв на вуха весь Київбуд, коли в моїй новобудові температура була нижча за гауптвахтівську. Як їздив зі мною по всіх лікарнях, коли притисло. І що саме з Льохою підемо по весні на Байкове, до ще одного хорольського, Уляна, що застиг барельєфом на могильній стелі. Ну, яким Улян, тобто Олесь Ульяненко, був і є письменником, зараз не місце й не час – усі й так знають, а хто не знає, тому, значить, не потрібно. Кадром по житті Улян був не менш крутим. У його однокімнатній квартирі, на кухні, жив чоловік. Безхатько. "Іду, мля, по Петрівці, а він стоїть, кричить: "А-а-а!" – розповідав якось Улян. "Чого ти?" – питаю. – "Я не їв три дні". Так він в Уляна й лишився, на кілька років, до самої смерті. Хто на таке здатний? Може, ті мамулуваті святоші-критики, що закидають Уляну "безпросвіття" й "відсутність віри"? Угу (як звався один з улянівських есеїв).

Мабуть, у них там десь розлом тектонічний, у Хоролі, аномалія якась. Бо той же Льоха, другий хоролець, уже років 10 доглядає за одним знерухомленим літнім письменником і таким же, прикутим до ліжка, його сином. Без підказки, без примусу, без жодних оплат і меркантильних планів. Бігає по пенсію, скуповується, тягне двічі на тиждень торби з провіантом, як паровоз, за розкладом, рудіючи бородою і сопучи від натуги на весь Ярославів Вал, теж, як паровоз. Він мене не уповноважував називати прізвища, він узагалі мовчить про це, то й я промовчу.

Краще вернусь до Хорола. Там недавно "нова влада" ухвалила рішення про перейменування вулиць, назви яких позначені тоталітарним спадком. Головна вулиця з Ульянова-Лєніна стала Небесної сотні. Наш Улян замінити Ульянова не сподобився, але якийсь тупик-провулок набув і його ім'я. І раптом – новина на всю Україну: сесія міської ради скасувала своє ж попереднє рішення і вернула все, як то кажуть, взад. Чому, чого? – поки що притямного пояснення немає. Льоха, в якого питав, хіба матюкається. Та бурчить про нового мера, тиск на нього церкви, що зветься українською, а інструкції отримує в Москві, ну, й таке інше. Темна історія, коротше. Можна її списати й на згадану аномалію. Хоча все одно щось не те: хорольська аномалія – впереваж чесна і справедлива. Я ж то пам'ятаю ­Уляна. І багато хто, крім мене. А Льоха – той взагалі перед очима. Отож, думаю, усе й має бути по справедливості, а не з огляду на бюрократичні ­перестрахування чи ще які ґедзі. Інакше, що то тоді за Хорол і що то, зрештою, за нова Україна?

PS. Життя мене трохи підправило. Як зазначають ЗМІ, комісія з найменування, перейменування та повернення історичних назв вулиць, провулків, площ та скверів на засіданні в Хорольській міській раді рекомендувала міському голові перейменувати 25 вулиць. Серед них і центральну – колись вулицю Леніна, яку Хорольська міська рада попереднього скликання ще 24 лютого 2014 року назвала вулицею Небесної сотні. Комісія також рекомендувала зберегти за вулицею назву Небесної сотні. Голова підтримав. Ну, дай Боже

Сейчас вы читаете новость «Не той Хорол». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Погода