Вона не вміла малювати

Рак - не вирок. Саме в цьому намагаються переконати нас вітчизняні онкологи. Але коли сам занурений у ракову ситуацію, того оптимізму не поділяєш.

Іду дорогою, а за мною - зграя голодних псів. Годуватиму їх, коли буду повертатися. Мама в хоспісі майже нічого не їсть. І обід, і вечеря залишаються собакам. Прихожу сюди двічі на день. Приношу ліки, їжу, чисту постіль і новини з дому. Говоримо про все, тільки хвороба - табу. В наших розмовах немає майбутнього часу. Дев'ять місяців моя мама виношувала смерть. Вона на останньому місяці "вагітності", що забере її.

Від усвідомлення, що вона знає, а я нічим не можу зарадити тому фаталізму, нестерпно. Часто виходжу в коридор, щоб не видати себе. Біля вікна стоїть жінка з трубкою в горлі. Разом слухаємо гавкіт собак. Вона не може розмовляти, тому пише в блокноті: "Мого онука днями вкусив дворовий пес". Співчуваю вголос, але все одно піду їх годувати.

- Принеси мені фарбу для волосся та зелений халат, - просить мама.

Мого онука вкусив дворовий пес

У хоспісній палаті сама фарбується, одягає довгий атласний халатик, як раніше. І допитується у лікаря про пігулки та ін'єкції, що він призначив. Той, здається, скаженіє від такої поведінки. Викликає мене в кабінет, жаліється на "вередування" мами та попереджає про можливі істерики. Здається, він її боїться, бо мама намагається контролювати лікування. А це не прийнято. Каже: у хоспісі є свій психолог, який попрацює із нею.

×