Я живу на вулиці, де нема 13-го номера будинку: після 11-го йде 15-й. Посередині вуличка робить плавний поворот, так що з одного її кінця не можна побачити другий. Це оберігає від продувного ­вітру. По один бік висаджені дерева, навколо яких мешканці будинків висадили клумби. Та, яку видно з вікон моєї квартири, аж ­зашкалює від фантазії тих, хто її доглядає. Словом, не вулиця, а символ комфортного міщанського життя.

Я живу на ній близько 20 років. Тому мене тут майже всі знають як історика. Мій фах стає у пригоді щоразу, коли зранку двірник розвішує синьо-жовті прапори, і мене, дорогою на роботу, перепитують: на честь чого вони сьогодні? Рідко коли відповідаю зразу. Треба спочатку згадати, яке нині число, а потім – що ж такого у цей день сталося.

Якби була моя воля, значно скоротив би кількість дат, коли вивішують прапори. Часте вивішування робить банальним і дати, і прапори. Та коли б мене спитали, яке свято не рухав би за жодних обставин, вибрав би 1 грудня.

Референдум, який пройшов цього дня 25 років тому, не був початком української незалежності. Її рахують від 24 серпня 1991-го. Тоді самостійність України була проголошена після провалу путчу в Москві. Провал дав шанс, яким скористалася наша політична еліта. Референдум 1 грудня був свідомим і вільним вибором українського суспільства. А тому – вибором більш переконливим і вартісним.

За останні роки з'явилися нові деталі цієї історії. Виявилося, соратники Бориса Єльцина радили йому тоді "відпустити" Україну. Мовляв, нікуди вона не дінеться. За кілька років, змучившись від незалежності, на колінах приповзе назад до Росії. І тоді Єльцин зможе продиктувати їй жорсткі умови нового союзу.

Минув рік, два, п'ять, десяток, а Україна все не йшла і не йшла. І, як виглядає, вже не прийде. Київський міжнародний інститут соціології від початку 1990-х повторює одне й те ж запитання: "Якби референдум відбувся сьогодні, як ви проголосували б?" Опитування показують: хоч би який рік чи місяць вибрати – результат буде той самий. Більшість знову обрала б – за незалежність. Різниться лише показник – від мінімуму 55–60% у 1993–1994 роках до максимальних 91% 1991-го.

Показова і динаміка. Підтримка ­зростає щоразу, коли постає загроза – байдуже, реальна чи уявна – з боку Росії. Так було під час першої і другої чеченських воєн, Тузли, російської агресії проти Грузії. А під час анексії Криму ця підтримка повторила історичний максимум 1991 року.

Натомість підтримка щоразу падає, коли погіршується економічна ситуація. Причому відмовляються не всі, а – як показує недавнє дослідження Валерія Хмелька, професора КМІС – найбідніші 20% населення.

Та головною тенденцією за 25 років є зменшення амплітуди коливань. Окрема подяка за це "належиться" Росії. Що більше вона погрожує Україні чи зневажає її, то більше українці підтримують і цінують свою незалежність.

Це не означає, звісно, що їй нічого не загрожує. Як показує український приклад між березнем і груднем 1991 року, суспільні настрої можуть змінюватися дуже стрімко. Зараз тяжко уявити, що змусило б українців ще раз поміняти свою думку. Можна, однак, вказати два фактори ризику. Перший: криза у центрі, коли боротьба за владу може призвести до її повного паралічу – як це сталося в Москві у серпні 1991-го. Другий: суспільна бідність. Тому проведення модернізаційних реформ, які вивели б Україну зі статусу "багатої країни бідних людей", є питанням стратегічної безпеки.

Велике видно з відстані. 1 грудня 1991 року українці зробили стратегічно правильний вибір. За винятком Британської, імперії погано модернізуються. Добре – лише національні держави. Якщо колись – надіюся, ще за мого життя – Україна стане схожа на мою вулицю без 13-го номера, тобто країною масового середнього класу, 1 грудня буде головним національним святом – святом, на яке вона заслуговує

×