Відійшло 8 Березня - з квітами, подарунками і дискусією про його потребу. Але є  категорія жінок, яку не зачепило ані перше, ані друге, а ні тим більше третє. Ця категорія  досить чисельна. Тільки мало хто про неї говорить. Маю на увазі вдів. Мама колись підрахувала: на близько 500 хат у нашому селі припадає майже сотня вдів. І це село, звісно, не унікальне. За переписом 2001 року, в Україні налічується чотири мільйони вдів. Практично кожна п'ята українка.

Жінки живуть довше. Як іронізують у народі: "Хто хворіє? - жінка. Хто помер - чоловік." Але українська ситуація особлива. Якщо в європейських країнах - навіть у сусідній Польщі - різниця тривалості життя жінок і чоловіків становить у середньому три-шість років, то в Україні сягає 10-12.

Найпоширеніші причини ранніх чоловічих смертей - куріння, алкоголь і стреси. Але жінки не лише менше п'ють і палять - вони ще більше працюють і дивляться за собою. І не конче перед дзеркалом. Мій лікар розповідає, що впродовж його 53- річної практики на лікувальну фізкультуру до нього приходять переважно жінки. Більшості чоловіків вистачає одного-двох разів, щоб махнути рукою на лікування. Те саме в церкві: подивіться, скільки жінок стоїть у черзі до сповіді, і як мало там мужчин. Тільки не кажіть, що жінки грішніші, а тому їм частіше треба сповідатися. Правда якраз в іншому: якщо лінь вважати гріхом, то більш грішні саме чоловіки.

Історично кількість вдів різко зростає по війні. Для багатьох українок це порівняно недавнє минуле. Але з двома застереженнями. По-перше, навіть у мирні радянські часи українці пережили те, що населення багатьох воюючих держав не відчуло під час Другої світової війни. По-друге, сучасна українська ситуація, з огляду на кількість вдів, нагадує воєнну.

Феміністки кажуть, що в таких суспільствах як українське, жінка перебувала на підпорядкованих ролях. Це не зовсім правда. Роль жінки залежала від її віку. Найбільш безправною була дівчина, коли її віддавали заміж у чужу сім'ю. Вага її зростала, щойно починала народжувати, особливо синів. Коли старіли або відходили батьки, вона ставала другою по чоловікові. А за слабовільного - їй могла випасти й головна роль. У кожному разі, жінки втрачали чоловіків, часто на самому злеті своєї сімейної кар'єри. І тут до болю втрати додавалося суспільне приниження: якщо вдова вдруге виходила заміж, її партнером міг стати той, шлюб із ким за першого заміжжя могли вважати мезальянсом - бідніший, старший або з фізичними вадами.

Хто мав дорослих дітей або достатньо сил, щоб самій господарювати, залишалися вдовами. Їм належав захист із боку церкви. Кривду вбогих, вдів і сиріт вважали гріхом, що волав про помсту до неба. Відповідно, за ставленням до вдів можна було охарактеризувати й владу. Згадаймо Шевченкове: "Вдову за подушне, а сина кують, //Єдиного сина, єдину дитину, //Єдину надію! в військо оддають!". Навіть більше: у Шевченка сама Україна є "безталанною вдовою" - це її, розіп'яли і доконали "Перший" і "Вторая".

"Поетична гіпербола", - скаже дехто, особливо з російськомовних. Але вдови таки зіграли особливу роль в українській історії. Як стверджує Марта Богачевська-Хом'як, першою українською громадською організацією був Інститут удів і сиріт в австрійській Галичині. Створений у 1820-х за ініціативи греко-католицької ієрархії та за підтримки віденського уряду, він cтав прототипом для національних товариств, що з'явилися в другій половині XIX ст. Навіть якщо головна мета цього товариства була фінансова - допомога вдовам священиків - воно переконувало духовенство, на той час єдину інтелігенцію, в ефективності громадської дії та вчило його самоорганізації.

Українська влада щойно прийняла закон про конфіскацію майна за непогашені кредити, несплачені квартплати та комунальні послуги. Найвразливіша група за таких обставин - вдови. Але водночас і одна з найчисельніших. Що це означає, не важко здогадатися: влада знову пропонує вдовам шанс стати однією з головних фігур української історії. Якщо це станеться, за майбутнє такої влади годі ручатися.

Журнал "Країна" №10(63) від 18 березня 2011 р.

×