Людям властиво помилятися. З початком Майдану я думав, що головна проблема України – в Януковичі. Мій друг, політик-аналітик, переконав, що це не так. Він показав експертну записку, в якій було чітко сказано: головна проблема в України попереду, і називається вона Путін.

Ця експертна оцінка з'явилася зразу після грузинсько-російської війни й докладно описувала, що чекає Україну в найближчі роки, незалежно від того, хто буде в ній президентом. Записку навіть оприлюднили у "Дзеркалі тижня". Але тоді її проігнорували. Надто фантастичною здавалася.

У вересні 2013 року мій друг виступив у Варшаві на конференції про безпеку в Європі. Розказав про план Путіна щодо України. Його висміяли. Назвали провокатором і панікером. І лише один старший закордонний дипломат у відставці підійшов і потиснув руку: "Ваша оцінка правильна. Але, на жаль, тільки ми з вами тут про це знаємо".

Людям легко заблудитися серед трьох сосен і не бачити за деревами лісу. Коли ми зараз говоримо про російсько-українську війну, нам на думку спадають образи й епізоди з останньої великої війни. Розмови Меркель із Путіним порівнюємо з Пактом Молотова–Ріббентропа, захоплення Криму – з анексією Судетських земель, битву за Донбас – з обороною Гданська 1939-го.

Ці порівняння ефектні, бо додають адреналіну й заливають кров'ю очі. Але чи вони помагають нам думати? Кажете, ця війна нагадує Другу світову? Тоді уявіть, як Сталін улітку 1941 року дзвонить Гітлеру й просить його дати коридор для виходу своїх полонених. Або ж Муссоліні організовує зустріч того ж Гітлера і того ж Сталіна, щоб обговорити умови перемир'я.

Якщо вже хочете порівнювати нашу війну зі світовою, то краще не з Другою, а з Першою. Тоді йшлося не про повне знищення супротивника, а про його повне виснаження. Перемога на полі бою не означала перемогу у війні. 1918 року Німеччина майже виграла війну на Східному фронті. Але програла її в тилу, де почалися голодні бунти й революція. А за рік до того таке саме сталося в Росії: вона впала від власної ваги, вичерпавши свої ресурси.

Людям доводиться приймати рішення, не маючи повної інформації. Ніхто не знає, що робиться в голові Путіна. Може, він і сам цього чітко не знає. Як у кожного "генія прагматизму", плани в нього змінюються, залежно від обставин. Та зрозуміло одне: він не хоче захопити чи знищити Україну. Коли він хвалиться, що може за два тижні дійти до Києва, але цього не робить, то має рацію. Не тому, що справді може дійти до столиці за тижні – а тому, що воєнне захоплення Києва не входить у його плани. Він хоче максимально обкраяти й ослабити Україну, вичерпавши її господарські та воєнні ресурси. Тоді вона сама впаде в російські обійми, як гнилий плід із дерева.

Бойові дії, їх припинення, а потім знову відновлення, малосенсовні переговори й ненадійні перемир'я – це засоби затягування конфлікту. В Україні бачимо перші ознаки виснаження. Українська армія б'ється гідно, і наші втрати не більші за російські. Але одна річ втрата п'яти танків, коли маєш їх 500, а інша – коли їх усього 50. Коли йдеться про військову техніку, Україна вишкрібає її з дна.

Навіть більше: затягуючи війну, ти змушуєш противника поступово забувати, заради чого це все почалося. Що довше триває війна, то далі в тінь відходить Євромайдан. Російське вторгнення має характер контрреволюційної агресії. Донбас – це українська Вандея. Корупція – це та ж сама Вандея, тільки в тилу. Воюючи з Україною, Путін краде в неї шанс на майбутнє: важко одночасно воювати і робити революційні зміни.

Важко, але не неможливо. Маємо приклади з історії, коли реформи проводили прямо "з маршу". Якщо наша революція робилася заради модернізації України, то не треба забувати, що війна – це один із найбільших модернізаційних факторів. Треба тільки змінити кут зору на війну – не лише як на загрозу, а й як на шанс.

Це не має нічого спільного з мілітаризмом: не ми починали цю війну, і, боюся, не нам її закінчувати. Але в наших силах скористатися нею для побудови нової України.

Людям властиво надіятися. І в цьому зараз моя найбільша надія

×