"В Киеве страшно! Город не узнать", — пише знайомий із сусідньої держави. Він дивиться "новости" і має купу аргументів. Погоджуюся, страшно. Дуже страшно, коли 6-річний син знайомої грає у "наших" і снайпера, а потім накриває серветкою розкидані ляльки. Але він знає слова і співає гімн із долонькою на серці. Страшно, що в ту мить, коли ти опановуєш режисерську справу, поспішаєш на пари або просто ріжешся у "Контр-страйк", — на залізних полицях МВС чекають свого часу набої, закуплені для тебе. Але під час "мирного наступу" бабуся у береті закриє руками скривавленого хлопця.

Й садист-"вевешник" опустить палицю. Страшно, коли бандит на твої гроші купує скотч, щоб твердою рукою примотати до гранат шурупи і гвіздки. Так щільно, що після вибуху залишиться неушкоджений моток доказів злочину. Але дівчата і хлопці, потренувавшись у мистецьких студіях, уже варять на Майдані залізні "їжаки". Такі дизай­нерські, що не пройдуть жодні танки. Страшно, коли навала гопників суне в твоє місто, жадаючи крові, бухла і 400 гривень. Але на шляху через Білу Церкву їх зустріне Вадик Тітушко. Захистить прізвище і місто палицею. Доведе, що "пацан". Страшно, коли дама у хутрі видирає в іншої дві останні хлібини в магазині. "А вдруг завтра не завезут?" Але пара пенсіонерів уже несе до Михайлівського собору кульок пиріжків і чотири ­апельсини. "В Киеве страшно! Город не узнать", — передає знайомий. Він знову біля телевізора. Пишу йому, що й нас уже "не узнать". Бо ми вже інші, нам не страшно.

×