Жінка пручалася і викручувалася вужем, намагаючись побілілими пальцями втриматися за клямку дверей. Але двоє бороданів у рясах без зайвих емоцій попідруки винесли її геть. У дитинстві я цілий день пробула на екскурсії в Почаївській лаврі, а запам'ятала лише це.

За другим візитом спогадів додалося. Донський козак на вході — у нього червоні лампаси на штанях і убір з околишем — кричить, щоб прикрила срамоту. Я намагалася пробратися на лаврське подвір'я у широких штанях, а він не пустив.

Ряжений видає мені закапану воском замотайку аж під груди, кусючу хустку і грубу брошуру. Із брошури дізнаюся, що грішна, бо кличу кота Ваською, ношу сережки, дивлюся телевізор, фарбую очі, ще й відвідую спортзал. А позаторік на Різдво у гостях готували кров'янку, а я її куштувала.

Грішна, бо кличу кота Ваською

Він каже, що пора каятися. Я не заперечую.

Усередині храму, під плакатом, де прописана сувора заборона подавати за здоров'я розкольників із Київського патріархату, магів і чарівників, продає церковний крам кирпатий дячок.

— Хто ваш владика? — суворо питає, перш ніж віддати мені свічки. А я й гадки не маю, хто. Доки мене свердлять очима, намагаюся вгадати пароль. Марне.

— То хто ваш владика? — повторює, витримавши паузу. В його голосі додається металу. На мене зглядаються люди з черги. Нерозуміння в їхніх очах змінюється на легкий острах.

У мене всередині все обривається. Перелякано роззираюся, шукаючи тих двох, які зараз виштовхають мене геть.

Але дячок лише міряє мене презирливим поглядом і позбавляє можливості щось тут купити. Він продає мої свічки жінці, що займала за мною. Нічого в неї не питає — вона розплачується російськими рублями.

×