Мова – маркер, мова – корегувальник, мова – вбивця. Нею позначають лоби, аби не переплутати в пітьмі кривавої ночі. Нею вимічають хати й міста, щоб точніше лягали ракети. Нею прирікають на смерть. Варфоломіївської ночі нищили противників "істинної віри", розставивши попередньо на їхніх оселях відповідні позначки. Московити також убивають нас за інакшість. Україну нищать за сценарієм Варфоломіївської ночі дикого 1572 року.
Московитам не вистачило 450 літ, щоб вибратися з пітьми середньовіччя. Нам із вами не вистачило трьох століть, восьми попередніх років і двох сотень нинішніх днів, аби зрозуміти очевидне. Плачемо за милим учорашнім, зазираємо за сусідський паркан: чи не насмілився хто з воріженьків наступити на тінь кремлівського карлика? Шукаємо хороших московитів. Як же без них? Хто ж нам розкаже правдоньку про нашу з ними криваву війну?
Знаємо ж: московити – друзі з чорним нутром. Обмиєш, прихистиш, а вони обживуться – і затужать за "матінкою", затіють розбудовувати навколо себе "русский мир".
Україну відгородили від світу залізною завісою, поставили збройну сторожу. На зброю ми знайшли свою, а от із плетивом ніяк не впораємося. У сумнівах тонемо. Завісу ковано з відверто чужого, силоміць нав'язаного, але ж і з плетеного разом. У ній, серед іншого, таланти Гоголя і Булгакова, Катаєва з Ільфом та Петровим і Купріна, Анни Ахматової і Солженіцина. Вони – трохи наші, хоч і служили чужому. Хіба погано було нам із ними? Наше щасливе нещастя не було з чим порівнювати. Ми не знали Байрона, щоб зрозуміти: Пушкін – салонний поет середньої руки. Замість нетряних романів Віктора Гюго вивчали психопатичного Достоєвського. Нас обкрадали у великому й малому. Позбавляли вибору та горизонтів. Байдуже, кажемо собі, жили ж! Видзьобуючи їстівні крупинки з чухонської полови.
В основу нашого буття вмурували мову, культуру та псевдоісторію московитів. Різноманіття світу зробили сірим тлом, а все національне поклали килимком перед дверима резервації, об який змусили витирати ноги. Ми переставали бути українцями. І з віками, може, й розчинилися б серед болотяних родичів, але їм не стачило терпіння. Ми надто поволі втрачали ідентичність. І вони пішли війною. Щоб одразу, одним махом вирішити "українське питання". Винищити всіх, хто не встиг або не захотів змосковитися.
Чи винні перед сьогоднішніми нами творці вікової російської культури? У міру свого прислужування імперії. Ще менша провина на їхніх, почасти геніальних, творах. Чи відповідальні творці російської культури за сьогоднішню кров? Їх зробили такими. Це з їхніх імен витесано стовпи й балки, на яких висить залізна завіса. Це їхньою мовою позначили нескорених українців, двері наших жител і ворота українських міст і стали вирізати й винищувати неугодних.
Сплетену з таланту російськомовних геніїв духовну павутину треба змести без вагань і дискусій. Країну, душі в ній сущі – провітрити. Щоб почали нарешті дихати киснем, виробленим рідними тополями, смереками й каштанами. А запаморочиться котрась голова… Знаєте, що в такому разі радять кримчани гостям із Донбасу? Припасти до вихлопної труби та вдихнути рідного. Особистих бібліотек і приватних музеїв ніхто не чіпатиме – буде до чого припасти.
Російська література вийшла з "Шинелі" Гоголя. Чи не вся слава російськомовної літератури – з теренів України. Тож облишмо суперечки навколо Булгакова й інших "правильних" земляків по крові та за народженням. Створене російською мовою має бути вилучене з громадського вжитку й позбавлене державної підтримки. На 10 років, 20, на пів століття. На скільки знадобиться. Очистившись, здобувши культурну та мовну незалежність і вийшовши завдяки цьому із зони автоматного прицілу, ми вирішимо, кого з улюблених авторів повертати в наш духовний світ.
Що робити росіянам, які живуть в Україні й не бажають поступатися? Виявити мудрість. Щоб не згинути разом з українцями. Як зробили нещодавно заради єдності нації американці. Вони вирішили позбутися пам'ятників і назв, які для частини суспільства були болісним нагадуванням про рабовласницьке минуле. Громадського вшанування позбавили славних у віках батьків нації. Серед інших виставили моральний рахунок і першому президентові США Джорджу Вашингтону. Він також колись мав рабів.
Ми разом маємо покласти край духовному рабству. Сьогодні. Другого шансу може не бути.
5 
1
Комментарии