Премудрість мишача

Завелася кілька тижнів тому така дивна миша. Просто якась царівна чи княжна мишача. Собаки лежать на кухні, а вона мало не ходить по них. Взагалі ніяк не реагують. Я б сказав, навіть очі відвертають, наче від сорому.

Виходиш на кухню, відкриваєш смітник, а вона стоїть і дивиться тобі просто в очі. Точніше, спочатку на ноги, а потім голівку піднімає і дивиться, ніби каже: "Ого, прийшов. Ти хто? Я тут живу, мислю, значить, існую. А ти хто?". І не діждавшись моєї відповіді, розвертається і йде. Не тікає, а відходить — повагом, шляхетно, елегантно. Ну, бо що їй моя відповідь? Сірий шум. І така цікава зовні! Кучерява! На спині кучері в миші! Коричнева вся якась, із золотим відливом. Бракувало лише корони.

Певна річ, що про жодне вбивство або лови не йшлося. Хоч я, зізнаюся, заради інтересу одного разу спробував її впіймати вантузом. Вона вислизнула, всім видом показуючи, що я реально їй набридаю.

Людина — це хвора мавпа

У мене виникла підозра. Може, це якась надмиша? Буває ж надлюдина. Чому не може бути надмиші? Хтось сказав, що людина — це хвора мавпа. І тут мене осяйнуло: ця миша просто може бути хвора. І ми з дружиною Софією зійшлися на тому, що нічого лихого їй не зробимо. І навіть якщо вона нам зловиться, то на мороз її не викинемо, а знову випустимо гуляти — мислити, значить, існувати.

Але киця Соня розставила всі акценти. Вранці ми чули в кімнаті внизу страшенний тупіт, який не переплутаєш ні з чим. Це могло бути або пограбування, або полювання Соні. Так, вона її впіймала і задушила.

І знаєте, сумно стало. Я ж із мишами різне робив. І топив, і антигуманними пастками вбивав, і до лісу виносив. А тут таке. І подумалось мені, що вона хоч уже й мертва, а незаслужено якось без імені зосталась. І назвав я її. Софією. Софія Премудрість Мишача. Хай спочиває в мирі. Хай і далі собі мислить, хоч уже й не існує.

А третя Софія в домі — небагато. Оно дехто взагалі без мудрості живе. І нічого. Нічого, значить, існує.

×