Старі гріхи не дають спокою, іноді нагадуючи про себе. Вже й потьмяніли вони від часу, як бойові ордени далекої війни, та все одно теліпаються, наче ветеранська колодка на грудях. І здається тобі, що кожному її досі видно.

Я колись поцупив у бібліотеці книжку. Та непросту — грубезну і широкоформатну. Таку з бібліотеки просто так не винесеш. Вона не влізе тобі, підліткові, за пояс, як невеличкий атлас або художня книжка малого розміру. Тому ціла операція вимагала участі ще одного подільника.

Потім — справа техніки. Сумка. Вихід. Втеча

Це була енциклопедія "Народи світу" — синього кольору томище із золотим тисненням. У ньому про всі народи було написано геть усе: як вони орють землю, ховають мерців і що їдять. Трепет у мене вона викликала священний. Її не можна було брати додому, але потрібна вона мені була, як повітря. Просто хотілося володіти всіма народами світу. Лягати з ними і прокидатися. Вивчати їхній побут і з'ясовувати розселення. Знати, чим копти відрізняються від єгипетських мусульман і що п'ють замість пшеничної горілки індіанці Південної Америки.

Отже, в мене визрів план. На співучасть у злочині я намовив Льошку Іванова. Він мав прийти до бібліотеки з домашньою сумкою, сісти поближче до виходу, покласти сумку на підлогу і, не викликаючи жодної підозри, гортати журнал "Ровесник". Я ж натомість мусив заговорити зуби бібліотекарці, щось записати собі у формуляр і, йдучи повз "Народи світу", висмикнути їх з полиці. Далі книжка мала потрапити до Льошки під стіл. Потім — справа техніки. Сумка. Вихід. Втеча.

Операція вдалася майстерно, як по нотах. "Народи світу" відтепер були в мене вдома. Та от заковика: не приносили вже радості ні копти, ні курди, ні кримські татари, яких у тій книжці навіть і не було.

Нещодавно я проходив біля цієї бібліотеки. Місце мого злочину було перетворено на продуктовий магазин. Я б і радий був занести туди свій гріх. Та кому вже воно треба?

×