Вважаю, мені дуже пощастило з роботою. Бо на хліб я заробляю тим, що люблю — перекладами. Заняття це водночас рутинне та захопливе. Його можна порівняти з копанням ями. Спочатку ти важко продираєшся крізь каміння і траву, потім знімаєш лопатою в'язкий шар гумусу, далі докопуєшся до глини і, нарешті, доходиш до піску. Легкість приходить із часом, і лише десь на дні ями ти натрапляєш на невидимий скарб.

Книжки трапляються різні, про різне і для різних людей. Вони, зрештою, такі самі, як і ями. Одна справа — посадити картоплю. Тоді ямка потрібна невеличка. Друга справа — викопати могилу. Це не перебільшення. Останні п'ять років мені чомусь трапляються майже винятково книжки про страждання, поневіряння, війни та смерть. Спочатку я списував усе на випадковість. Але тепер розумію, що це якийсь вищий задум — навчити мене чогось. Можливо, смирення чи любові до життя.

Просто на його очах убивають велику мавпу. Кладуть її у казан і варять

Але ось мені, нарешті, пощастило. Я отримав книжку, яка випромінювала оптимізм. Вона про подвиг: за два роки з гаком британський мандрівник пройшов уздовж усієї Амазонки. Жодних тобі смертей — суцільна любов до життя. Хоч вона іноді з потом і кров'ю, тропічними зливами та повенями, виразками та депресіями, жорстокими тубільцями і кусючими комарами. Але ти знаєш — кінець буде казковий.

І от натрапляє мій герой на поселення перуанських лісорубів. Вони привітно зустрічають його, годують, обіцяють дати із собою в дорогу харчів. І просто на його очах убивають велику мавпу. Кладуть її у казан та варять.

Отже, мій герой бачить, як у казані плаває "майже людське тіло". А на сусідньому дереві сидить маленьке мавпеня, на все це дивиться і пронизливо кричить.

Сидиш ти годину, дві, три над цим реченням, як паралізований. А мавпеня все кричить, кличе маму. Ти, розумний примат, уже знаєш, що цей крик не припиниться ніколи. А тобі ще треба з'їсти шматочок його мами.

×