Їжа

У певному мультику про тварин один герой говорить другому: "Ніколи не розмовляй зі своєю їжею". Другий вирішив прочитати патетичну промову впійманій мишці, а та скористалася цим і втекла. Хоч і є в цій фразі, по суті, щось людожерське, розмова з потенційною жертвою — це ніби благородний жест, намагання виправдати себе перед невблаганними законами природного відбору.

Моя бабуся завжди розмовляла зі свійською твариною. Насправді це був монолог, бо, звісна річ, ні курка, ні бичок, ні свиня не могли їй нічим відповісти. Курка йшла під ніж, бичок їхав на бійню, свиня ставала салом і кров'янкою. Але бабуся не припиняла щось їм постійно доводити, скаржитися на життя і ділитися сокровенним. Так, нібито тільки ці істоти могли її по-справжньому в житті зрозуміти.

Різниця між мною і вами — лише в тому, що я помру своєю смертю

— Таке життя, — нібито казала вона їм. — Не ображайтеся. Я така ж, як і ви. Я теж у житті не мала жодного вибору. І різниця між мною та вами — лише в тому, що я помру своєю смертю.

Це було чесне визнання неможливості змінити цей порядок та усвідомлення власного місця у всесвіті — такої ж жертви, як і її безмовна худоба. Бабуся принципово не їла своїх тварин, які в певному сенсі ставали нею.

У практиці нашого життя спілкування "влади" з "народом" — це завжди розмова хижака зі своєю жертвою. Хоч нібито і хижак нікого не збирається їсти, і жертва не до кінця визнає себе їжею.

Вся процедура виглядає збіса цивілізованою, бо насправді "кат" завзято працює на галерах заради покращення життя своєї "жертви" вже сьогодні. Мовляв, невідомо ще хто тут жертва. Тому розмова ця — певний вид знеболення, створення доброї міни і підміни понять. Вона вимушена та нещира, бо ніхто тут не збирається ставати вегетаріанцем. Вони розмовляють з нами про всяк випадок, бо перестраховуються. Адже коли запахне смаленим, має знайтися хтось, хто теж заговорить із ними.

×