"Домофон убив консьєржку" — це не повідомлення кримінальної хроніки, а еволюційний поступ. Десь так само "фотографія вбила живопис", а "інтернет убив телебачення". Занурені у свої думки, ми заходимо до під'їздів, стикаючись із реальністю фрази "вы-к-кому-мущина", "вам-в-какую-квартиру-молодой-человек". Консьєржка — незамовлена послуга, паразит на тілі життєвого простору — завжди вимагає виправдання твого існування тут і тепер.

Ти рухаєшся кудись і повинен виправдати свій рух перед невідомою старшою жінкою, яку не цікавлять твій внутрішній світ, політичні переконання та сексуальна орієнтація. Її цікавить твій рух. "Камо грядеши? — запитує вона. — В які своясі йдеш? Чи тебе там чекають? Ти там нужен, взагалі? Кому ти потрібен, вопше?".

Кому ти потрібен, вопше?

І ось у цей момент, якщо замислитись, виникає додана вартість від цього вимушеного спілкування. Звичайна старша пані раптом ставить перед тобою просте питання, суть якого зводиться до того, що людина, уважна до світу й до себе, обов'язково зупиниться і подумає: йти чи не йти. Навіть, якщо чекають. Навіть, якщо запрошували, накрили стіл, прибрали квартиру і чекають.

Консьєржка — це лагідний пенсіонерський гоп-стоп нашого шляху до смерті. Тому, коли покидаєш під'їзд, окрім "до побачення", треба подякувати цій жінці. Подякувати за те, що зупинила, вирвала, змусила замислитися. Подякувати, бо завтра буде пізно. Завтра її вб'є домофон.

І не питайте, по кому дзвонить домофон, він дзвонить по консьєржках, безкровно вбитих нашою реальністю для нашої зручності. Тоді ми й далі, не покидаючи своїх думок, підемо своїм шляхом. І ніхто вже в цілому світі не наважиться нас зупинити і спитати: "Вы к кому, мущина?". А ми ніколи самі собі не відповімо — чесно й одверто: "Я в лапи смерті, бабушко, де воскресіння і вічне життя".

×