Колись мій друг Сашко Бойченко розповідав. Коли він у листопаді 2004 року збирався на Майдан, його дідусь — нині небіжчик — сказав йому:

— Куди ж ти їдеш, Саша? Ти ж воєнному ділу не обучений!

Ми тоді, певна річ, посміялися з цих слів. Особливо сьогодні вони кумедно звучать, коли порівнювати той помаранчевий Майдан із усім, що сталося за останні вісім місяців і досі відбувається з нами. Але тепер мені здається, що Бойченків дідусь усе правильно сказав. Принципово правильно.

Оце постійно тепер думаю про власну "необученість" воєнному ділу. Я ж від цієї армії все життя тікав, косив і уникав. Мені в кошмарних снах снилися майори і полковники — я їх застав іще з зірками на фуражках. Офіцери із тризубами були не кращі: пацифізм на тлі повного розвалу збройних сил був виправданням цілком прий­нятним і вибачливим. "Ох, золоті півтора року молодості… Не віддам!" — думалося тоді.

Ми здобували вищу освіту зокрема для того, щоб не йти в армію. Так моє навчання з п'яти років перетворилося на 10. А хтось, тим часом, замість мене носив важкі чоботи, віддавав честь і ходив у самоволки. І я навіть подумати б ніколи не міг, що сьогодні, із травмою ноги, що часами дається взнаки, і короткозорістю серйозно міркуватиму про армію, і що туди треба йти. Навіть для того, щоб здобути бодай якийсь рівень "обученості", щоб не стати просто гарматним м'ясом.

А поки що тільки й залишається, що стискати безсило кулаки від звісток про чиюсь загибель на Донбасі і знати, що з кожною людиною гине якась часточка тебе, тебе — що все життя тікав, косив і уникав. І, зрештою, не уникнув. Сумління всього цього не подарує. Хтось гине, хтось калічиться, а хтось буде все життя ходити всередині з почуттям провини. Таких, як я, може врятувати від цього почуття лише загальна мобілізація. Так читачі Ремарка стають героями Ремарка.

Все змінилося. Все і назавжди. Добре, хоч крові не боюсь.

×