Був у мого батька друг на роботі — його ровесник, 1941 року народження. І не просто звичайне собі "дитя війни", яких зараз досить багато, а "дитя перших тижнів війни". Не було б нічого незвичного в його народженні, якби не ім'я, яке в ті перші тижні звільнені від Совєтів батьки дали маленькому хлопчику.

Авжеж, його назвали Адольфом. Утім, трагікомізм цієї ситуації, якщо в ній взагалі могло бути щось смішне, у тому, що ціле життя "дядя Адік" відверто промучився. Не можна, звісно, сказати, що ім'я йому поламало кар'єру. Але воно постійно ставило йому підніжки.

Уявіть собі, приходите ви вчитися в повоєнну радянську школу, наскрізь просякнуту "благородной яростью", а ви не Сергій і не Вася. Ви — Адольф. Далі — армія, технікум, дівчата... Як можна було з таким спокійно жити? Це ж не похіхікали раз, максимум — два, а постійно: "О, Гітлер іде. Гітлер мене вдарив. Вона з Гітлером в кіно пішла". Життя скидалося на безкінечну гру, де панує тактика дрібного фолу. Світ його постійно бив, але не вбивав.

Добре тобі, Володю. Вдало тебе мама назвала

Дядя Адік був постійним джерелом тупих розваг. Однак величезна несправедливість його ситуації була в тому, що свої удари долі він отримував цілком незаслужено. Бо походив із польської подільської родини, яку не можна було запідозрити в нацистських симпатіях. Ім'я Адольф переходило в цій родині від діда до внука. Якраз йому призначено було долею стати тим черговим онуком Адольфом. Аж тут прийшов інший Адольф...

Я сотні разів уявляв, як дядя Адік це їм усім пояснює. Як від безсилля стискаються кулаки, як протерлася фотокопія дідового паспорта, де все написано, як він намагається щось змінити — роботу, місце проживання, ім'я. І все, як головою об стіну.

— Добре тобі, Володю, — жартував дядя Адік з моїм батьком. — Вдало тебе мама назвала.

І вони просто пили горілку — Володимир і Адольф. Не знаю, чи був у нього онук і як його назвали. Треба в батька запитати.

×