Буває, б'єшся над загадкою все життя — і жодної притомної відповіді не знаходиш. Є в мене така загадка. Коли моя бабуся ще жива була, я ніяк не наважився в неї запитати. А тепер пізно.

Хоронили ми нашого дідуся. Після довгих років паралічу та склерозу його смерть у певному сенсі стала полегшенням. Особливо, звісна річ, для нього — втомленого від вутлої і негодящої людської оболонки. По-друге, звісно, для бабусі, в якої він мимохіть крав життєві сили.

Надворі стояло спекотне літо і пізній совдеп. Хоронили ми старого комуніста, тому прийшлі звідусюди богомільні родичі ніяк не могли розвернутися зі своїми традиційними ритуалами. Все, на що вистачило бабусі — під червону кірку партквитка покласти йому натільний хрестик. Ні панотця, ні півчих — казенна панахида, поминки в їдальні "Золота рибка". Таким був план.

І от коли вже ми його везли "пазиком" на цвинтар, я почув і побачив те, що досі не дає мені спокою. Ми сиділи на дерев'яних лавках навколо відкритої труни, в якій лежав 81-річний дідусь — із вигладженим обличчям і без жодної сивої волосинки на чорній, як смола, голові. Сиділи і кожен переживав щось дуже спільне для всіх нас. У такі моменти всі родини стискаються, як пружина. Справа серйозна: один із нас їхав на той світ.

Дружина на коротких кілька хвилин стала йому матір'ю

Раптом досі спокійна бабуся зірвалася. Це було щось схоже на тихий екстаз, щось сокровенне й настільки щемке й дивне, що я ніколи не міг пояснити. Вона нарешті заплакала, почала гладити чоловіка по голові і промовляти одну на весь Усесвіт фразу:

— Куди ж ти, дочку мій, дочку мій…

Це тривало якихось кілька хвилин: "Дочку мій, дочку мій…" і сухий, тихий плач. З якихось непояснимих причин дружина на коротких кілька хвилин стала йому матір'ю. І так було світло від цих слів, цієї повної нісенітниці, цієї світлої журби, яка досі мені здається великим дивом, дарованим добрим людям цієї землі.

×