Думаю, за хвилю негативних фільмів про Україну, що здійнялася останнім часом, варто подякувати.
Чому? По-перше, тому що країна, яка досі на мапі Європи була сірою плямою, починає набувати обрисів. Так, це європейський Тартар або Царство Мертвих — кому як подобається. Тут уже не їдять людей, хоч іще вбивають собак і не люблять людей інших рас, продають жінок у сексуальне рабство й обирають президентом двічі засудженого. Нас бояться. Ми з невідомого народу перетворюємося на джерело страхів європейського обивателя, який століттями без особливих потрясінь формував свій затишний світ.
Тут уже не їдять людей, хоч іще вбивають собак
Раптом він довідується, що тут, просто за рогом, механізми його світу взагалі не працюють або працюють через раз, що його базові цінності не варті нічого або майже нічого. Йому плювати, що колись, у 2004 році, під час помаранчевої революції, ми могли бути іншими. Він цього вже просто не пам'ятає. І він правий.
По-друге, у свідомості західних людей чітко формується відчуття, що саме ми є їхнім другим "я". Той негативний набір рис, які ми маємо — це якраз те, що могло статися з ними, якби вони витерпіли всі пережиті нами мислимі й немислимі експерименти.
Так, це дуже неприємний для нас факт: усвідомлювати, що ми виглядаємо в очах Європи ордою — некультурною, підлою, заляканою, закомплексованою, жорстокою й убогою. Але десь на дні їхньої сірої речовини, мабуть, жевріє вогник симпатії. Бо ми — це той образ їх, якими вони іноді хочуть бути. Бо там, на дні їхнього західноєвропейського лагідного й безконфліктного світу, вони і жорстокі, і закомплексовані, і підлі, і залякані. От тільки не голодні й не убогі. Та й ми, зрештою, також не голодні й не убогі. Просто приручені варвари Європи. Є, зрештою, неозорі простори Африки, де досі діти вмирають від голоду і трапляються випадки канібалізму.
По-третє, нижче вже просто падати немає куди. Не їсти ж нам знову людей, врешті-решт.
1 
1
Комментарии
20