Слабкішої за нинішню футбольну збірну в нас іще не бувало. Навіть оті симулянти, що 2006-го якимось дивом доплуганили до чвертьфіналу на німецькому мундіалі, навіть вони в чомусь були кращі за оцих.

У німців же - все навпаки. Сильнішої за теперішню їхню збірну не було з чотири десятиліття. Хоч німці, як відомо, завжди серед світових лідерів. Але ці, теперішні! Ох, і накидають же вони нашим у Києві! Залишається тільки сподіватися, що рахунок буде не надто ганебний.

"Це фантастична команда, - каже мій приятель Олаф. - У нас така востаннє була 1974-го. З такою любов'ю до гри, втіхою від атак і самопосвяченістю".

Я ту світову першість пам'ятаю чудово. І як команда тренера Гельмута Шьона стала її переможцем на своїх домашніх полях.

Але в Міхаеля на це інший погляд, ніж Олафів. "Та команда 1974-го вже трохи здавала. Найсильніша ж вона була 1972-го, коли взяла Кубок Європи", - нагадує Міхаель.

І це я також пам'ятаю досить виразно. Фінальний матч німців проти збірної СРСР, фактичну гру в одні ворота і якісь лише 3:0, хоч могло бути й утричі більше, бо німці що хотіли, те й робили. Беккенбауер, Мюллер, жахливо патлатий Нетцер. "Майер у воротах", - нагадує Олаф. "Шварценбекк у захисті", - додає Міхаель.

2012-го виповнюється 40 років тій німецькій команді й тій її перемозі. Наступного року знову Євро, на якому ми знову вкриємо себе ганьбою, тільки незмірно більшою.

Коли п'ять років тому Євро-2012 вирішили віддати Україні, то це була нагорода за помаранчеву революцію. Не було б її - не було б і того рішення. Ось є такий народ, вирішили в Європі. І він продемонстрував свою відданість нашим ідеалам. Ми цього не чекали - а він узяв і продемонстрував

"Найкращий вихід із цієї ситуації, - кажу обидвом німецьким друзям, - якби у нас усе-таки його відібрали". Німці такого вже навіть не припускають. На їхній погляд, рішення остаточне, зміні не підлягає. "Чому ти так не хочеш, аби Євро відбулось у вас?" - просить пояснити один із них.

"По-перше, в нас іще ніколи не було аж такої слабкої команди, - починаю відповідати. - Ось побачите самі, що відбуватиметься в грі проти ваших 11 листопада".

Німці з розумінням кивають.

"По-друге, країна як така, - продовжую. - Депресія і безперспективність. Народ, який фактично не живе цією подією. Що йому до Євро-2012, коли його скрутили в баранячий ріг і вичавлюють останні життєві соки?"

"Аж так погано?" - сумнівається Олаф.

Я знаю, що коли п'ять років тому Євро-2012 вирішили віддати Україні, то це була нагорода за помаранчеву революцію. Не було б її - не було б і того рішення. Платіні ж виразно сказав: завдяки футболу ми зробимо Європу більшою. Ось є такий народ, вирішили в Європі. І він продемонстрував свою відданість нашим ідеалам. Ми цього не чекали - а він узяв і продемонстрував. То, може, дамо йому змогу попрацювати конструктивно над якимось великим європейським проектом? Так і побачимо їх у ділі.

"По-третє, - кажу я, - жахливий соціальний занепад. Відсутність доріг і готелів. Зростання злочинності. Статистика пограбувань і нападів просто зашкалить. При цьому міліція буде заодно з бандитами, покладатися на неї - себе не поважати".

Міхаель на це щось бурмоче про наших винятково гостинних і приязних людей.

"По-четверте, - забиваю останнього цвяха, - ми маємо тепер країну з політичними в'язнями. Не соромно буде європейцям підтримати цей режим своїм приїздом на Євро?" Олаф не здається: "Велике діло. От і в Азербайджані повно політичних в'язнів, а конкурс Євробачення там відбудеться".

"Порівняння кульгає, - ставлю крапку. - Пані Меркель на якесь там Євробачення не ходить. А на футбол - так. І їй не все одно, до якої країни їхати, а до якої - ні за що".

×