Нинішні весна й літо, від початку травня до кінця серпня, подарували мені немало дощів, побачених не з-під парасольки й не через віконне скло, а зблизька, з відстані простягнутої руки, з-під козирка відкритої веранди або й десь ізнадвору, з-під самого дощу.
При тім чи не кожен з тих дощів давав себе роздивлятися від початку й до кінця, бо вони рідко траплялися довгі. Зате ні один не був схожий на другий.
Якби знав, що їх буде так багато й таких неоднакових, завів би собі ще в травні спеціальний журнал, де фіксував би їх, записуючи до особливої графи їхні індивідуальні прикмети. Бо тепер дещо вже забулось. А дещо таки й ні. От один був — наскрізь просвічений призахідним сонцем і прозоро-зеленкуватий на тлі молодих осикових стовбурів. Він падав не краплями, а цілими струменями, прямовисно, як молоко, коли ввечері доять корову.
Ще один — ранковий, тьмяний, майже осінній, і такий дрібний, що я пройшов під ним півкілометра до зупинки автобуса й не встиг намокнути. А ще два — з громом і блискавкою, густі й довгі, від них на грядках стояли калюжі. А часто цього літа траплялись такі, що не долітали до землі, зоставалися на листі дерев і стеблах трави, а земля так і не робилася мокрою.
Один зовсім рідкісний дощ падав уночі, при повному ясному місяці — самого дощу не видно, тільки чуєш, як він шелестить у кронах твоїх верб.
Щось усі ті дощі невловимо об'єднувало, схожість із чимось, тільки ця схожість не зовнішня, а через те я довго не міг її викласти словами. А схожі вони — на дівчат, на тих, з якими в тебе нічого не було, окрім щастя їхньої присутності й радості завжди недовгого споглядання.
2 
1
Коментарі