Тепер я знаю солодкий смак розкуркулення.

Їздив оце до рідного села, а там у хліві зогнив поміст. Кажуть: ой, провалиться, ріж кабана! Ага, в таку спеку. Ні, краще зроблю новий поміст. У селі нічого, крім верби, не росте, а дерева треба кріпшого. Пішов я до сусідньої хати.

Жив там раніше дід скупий. Нас мав за злиднів. Носив сталінського картуза, десь шив спеціально. Помер він цієї зими, а думав жити довго, тож усе робив із дуба. У садочку, оплетені здичавілим виноградом, лежали дідові заначки: дубові бруси, дошки. Я одібрав собі трохи. Відчуття дивовижне: ніколи цього не мали, а тепер ось маємо. Ми з простих, у нас усе завжди було вербове, ніяке. А дід цей у колгоспі був якимось начальником: виписував собі дерево, яке хотів. І тепер цей дуб — мій.

Брав, як наші не бачили, бо таки соромно. Хоч це й не крадіжка: нікому воно не треба, людей тут майже не буває. Але тепер я точно знаю, що відчували ті, хто брав добро розкуркулених чи оселявся в хатах депортованих татар. Це незрівнянне відчуття безкарного щастя, коли можна просто так узяти чуже. Це щось тривожно-еротичне, немов там, у кропиві й винограді, спить пишна дівка, зовсім нічия...

Ну, таки зробив новий поміст кабанові. Це треба втрьох-учотирьох, а я робив сам, бо поклич кого — вмить здогадається, де дуба взято. Тяжка праця робила ніби геть моїми ті крадені дошки. Вони ж світилися жовто навіть увечері. Видно, що не наші. Я ждав, що кабан загидить їх, і вони стануть, як усе наше, вербове. Та кабан полюбив новий поміст і справляв потребу аж у кутку.

А на світлому лягав сам, гад.

У дорозі до Києва сподівався: тут гріх забудеться. Але вийшов із поїзда, побачив лотки з виноградом і подумав: де вони це вкрали?! Ясно, дідів виноград згадався. Хоч цей був цілком легальний. На лотках значилося: з Криму, з таких-то виноградників. Може, вони теж колись комусь належали. А тепер інші люди збирають саме оцей виноград і продають його. Як свій.

×