Це те, чого не перекажеш комусь іншому саме так, як воно було, і важко пояснити, чому воно тобі важливо. Але це згадується, коли твоє становище здається безнадійним, коли твої таланти вичерпались і про це здогадуєшся вже не тільки ти сам. Коли ти нерозумний і знаєш, що ніколи не станеш іншим. І коли противно виправдовуватися, бо ти це вже не раз пробував і знаєш, що воно убого й смішно, і не хочеш, щоб знову було так. І пізно щось змінювати, бо сума зроблених тобою дурниць уже давно більша, аніж у тебе є сил здійснити подвигів. І ось тоді це згадуєш як порятунок, наче розгортаєш стару тканину, де сховано останню монету.
Баба Наталка в мокрій чорній спідниці й боса
Картина така: пізня осінь, небо низько, в старих цинкових ночвах чорна вода, і там повно дрібних золотих карасів, що виринають і знов ховаються. Поруч стоїть наша сусідка баба Наталка. Вона в мокрій чорній спідниці й боса, бо якось не боялася холоду. Це, мабуть, самий кінець бідних п'ятдесятих років, коли був сенс лізти в холодну воду заради малої риби. Як баба її наловила — руками чи кофтою із зав'язаними рукавами? Я не знаю, як там опинився, але це один з тих пронизливих моментів, що не забуваються. Чому це згадується саме тоді, коли твоє становище непевне й повне відчаю? Це не заздрість, а щось драматичніше: ніби перше в житті відчуття того, що ти не будеш кимось іншим, а тільки тим, ким є. Ти не знаєш, як ловиться ця риба, знаєш тільки, що вона чудесна, і відчуваєш нестерпну насолоду від споглядання живого золота в чорній воді. Тоді я, мабуть, ще плутав цей свій відчай із жалем від того, що ця риба — не моя. А насправді то інше: напівусвідомлене передчуття, що отак воно тепер і буде, і я ніколи не вмітиму ловити рибу, а те, що вмітиму, — лиш відблиск давнього зачарування, пережитого коло тієї риби, ось чому не хочеться його забути.
5 
1
Коментарі
7