Щоліта, десь о цій порі, я вже багато років думаю про соняшники. Тобто, думаю про них частіше, ніж в інші пори року. Тут є одна проблема, яку мені не під силу розв'язати, або я просто не хочу її додумати до кінця. Вона ось яка: у соняшників життя коротке, але повільне чи довге, але швидке?
Про це справді цікаво думати, бо в соняшників усе відбувається так, що спочатку вони якийсь час некрасиві, довготелесі, як молоді індики на довгих голих ногах, нема на що дивитися. А потім все міняється, швидко й непомітно. І вже от тепер, у липні-серпні, вони стають як ліс, змінюють весь ландшафт аж до самої осені, коли їх не стане. Але до того навколо них виникає ціла цивілізація, там з'являється багато різної живності, якісь великі червоні павуки іноді роблять павутину, прилітають горобці й сойки, а соняшники перестають крутити головами за сонцем, бо їхні голови стають важкими й нахиляються. І коли йдеш по межі, де вони ростуть, то це так, наче йдеш крізь отару молодих дурних бичків, ще безрогих, і кожен тебе хоче обнюхати, штовхнути, лизнути. У них справді листя наждачно-шорстке, мов язик у бичка, і од них руками одпихаєшся, а все одно хтось тебе дістане. Або ще такий соняшник із нахиленою важкою головою буває схожий на Шевченка, коли його зображають сердитим і він дивиться спідлоба.
Усе це іноді мене гнітить і навіть буває соромно. Не через те, що думаю про соняшники — ні, вони хороші, а через те, що це триває роками й не змінюється, і я не знаю, добре це чи погано. І буває, зрадієш, коли до звичної картини додається щось нове. Ось я згадав таке: коли один соняшник стоїть десь окремо, то буває, що хтось покладе йому на потилицю кілька буро-зелених помідорів, щоб вони там доспіли, і ця картинка дає відчути повільне тривання літа.
2 
1
Коментарі
9