Може бути, що я про це вже не раз говорив, причому, одним і тим самим людям, і десь позаочі про мене балакають: а, це той дідок, що всім торочить про свій серпень!
Ну й нехай, а що поробиш, коли серпень — меланхолійний, він ще літо, але в ньому потроху народжується осінь, крізь втомлену зелень потужно проступає жовта барва плодів, вечірній білий місяць на небі здається холоднішим, а домашні качки на ставку кричать так, наче збираються полетіти у вирій.
Та є й ще одна обставина, що здається мені тепер особливо важливою. Я колись був осіннім, листопадовим дембелем, і от якраз у серпні вперше відчув зовсім несподівану тривогу, до якої виявився неготовим і яку не так-то просто пережити. Це — коли ти починаєш боятися наближення свого дембеля, хоч і ждав його багато місяців, ждав, як фантастичного свята свободи, але от тепер усвідомлюєш, що ця свобода принесе тобі розлуку з тими хлопцями, яких ти полюбив, як своїх братів, і вже не вмієш жити без них. Це нестерпно сентиментальний час. Ти стоїш у строю свого батальйону, пілотка на бровах, руки по швах, твій стиснутий кулак торкається так само стиснутого кулака твого сусіда, і вам обом приємний цей дивний дотик, у ньому немає гріховності, це майже дівчача ніжність або навіть щось таке, як у першокласників, які, щоб не загубитися, ходять, тримаючись за руки, і в цьому доторку рук для них є порятунок від ненадійного і небезпечного світу. І от тепер ви знаєте, що скоро вам доведеться розлучатися й роз'їжджатися по омріяних домівках, де ви ще довго відчуватимете сирітство й самотність один без одного, і тільки згодом усе це забудеться й утратить повноту значень, одначе, тепер тільки серпень, і вам ще не хочеться, щоб воно забувалося, і не віриться, що забудеться.
3 
1
Коментарі