Давно, до революції, я мав улюблену, зловтішно-солодку забаву: уявляв, як покину свій народ. Не батьківщину, а саме народ. Той, що називає себе титульно-корінним — і робить усе, щоб осміяти цей свій гордий статус. На людях цей "народ" поводиться так, ніби Бог створив нас спеціально для туристів. Вишиваний чепчик, кільце в носі й пісня про кропиву у мами на городі. А як тільки зникають телекамери, він ховає вишиванку під окладисту бороду й каже: "Дак о чьом ми тут, єслі серйозно?"
Слава Богу, на цій землі живе ще один корінний народ. Про нього є приказка, що він кращий за незваного гостя. Еге ж, я про татар. От до цього народу і запишуся. Звісно, у мене будуть клопоти: мені не повернуть украденого колись дому й не віддадуть землю, в якій лежать мої славні предки. Зате я принаймні не обманюватимуся щодо своєї титульності. А мою мову не калічитимуть ідіотською рекламою з помилками в кожнім слові. Бо мою мову просто не знатимуть. І тому ніхто не скаже: "А развє Микола ето нє Ніколай? Какая разніца?" І ніхто не ткне в носа моїм неканонічним патріархатом, бо я належатиму Аллаху. При мені вишивані хлопці патякатимуть, як козаки перемагали диких ординців, а я сміятимусь: "Доперемагалися?"
Дак о чом ми тут, єслі серйозно?
А коли моєму колишньому народові стане соромно поводитися отак, як тепер, і він пошле все під три чорти й покличе мене в союзники, я прийду. Але потім, у вирішальний момент, вчиню так, як наш славний предок Тугайбей: покину їх під Берестечком. Не тому, що я поганий, а щоб вони нарешті навчилися покладатися на самих себе!
Отак я собі фантазував до революції. Потім перестав. Та оце мій титульний телевізор знов дістав мене своїм: "Кохайтеся!" І я знову хочу того самого.
2 
1
Коментарі