Ось по телевізору показали Мінськ і Некляєва з підбитим оком. Якби не сказали, що то він — не впізнав би. І не через фінгал, а просто через те, що він постарів і потовщав. А я бачив його востаннє таки дуже давно, літ 35 тому, й тоді він був зовсім інший, елегантний, мов очеретина, і чуб носив інакше — як багато хто з нас тоді, мав зачіску як у Beatles.
Ми не були знайомі особисто. Але за тих часів, якщо ти жив у Білорусі й хотів бути культурною людиною, вважали, що треба знати Некляєва — в числі кількох інших імен. І його хотілося знати, бо був він тільки трохи старший за нас усіх. Уривок одного його вірша мені відтоді подобалося повторювати в нападі меланхолії: "Уступаю в пару лістапада — Дай руку! Застаєцца зяльоная музика ззаду, пад якую скакав я, як цеп на таку. Уступаю в пару лістапада…" Більш нічого не пам'ятаю. Вірші про пору листопада можна писати тільки в молодості. Згодом про цю печаль уже так не напишеш, хоч і знатимеш про неї набагато більше.
Він намагався усміхнутись, а нижня губа не зуміла це зробити
Й ще от що: у нього не в одному вірші повторюється оцей мотив ціпа на току — коли ти сам молотиш або тебе молотять. Отже — накликав? Хоча, сумно це не само по собі, а що сталося воно тоді, коли твоя найкраща музика справді позаду. Може, гріх так говорити, але мене вразила не розбита голова, а нижня губа — вона така буває у старих чоловіків, і в ній більше печалі, аніж в усьому іншому. Він намагався усміхнутись, а нижня губа не зуміла це зробити.
Показали по телевізору й його опонента, про якого колись ми не чули нічого, хоч належали до одного покоління й жили десь поруч. Його мені також стало несподівано шкода, бо в очах його вперше було видно страх — найгірше, що можна побачити в очах старого чоловіка.
2 
1
Коментарі
15