Мені досі так ніхто не казав, хоч і було ж кому, бо нас на світі жило чимало, та й тепер ще трохи є. А от щоб "здоров, братику" — ні мені ніхто, ні я нікому. Обходилися дорослою формою слова "брат" чи просто іменами. І вже й звикли так. І ось один з братів — здогадався. І в цьому зазвучало щось неймовірно чудесне, як ото Котику-братику чи Вовчику-братику.
Може, це слово годилося б згадати старшому з нас, а згадав таки Василь — молодший на рік. Ну, різниця тепер вже невелика, бо нам обом під 70. Хто б міг подумати, що в цьому віці чудес більше, ніж у молодості?
Хоч так і не буває, це слово повернуло нас туди, де колись не було сказане. Ми з Василем виросли близько один від одного, а все одно обидва зоставалися братами на відстані — чи через свою дитячу безпечність, чи через уперту недалекоглядність наших батьків. І ось ти живеш собі далі, самотньо пасешся на полях свого минулого, де вже знаєш кожну травинку, а нова трава там не росте, і пейзаж стає плоским. І от з'являється молодший брат, каже, що й він там був — і минуле знов наповнюється нашою живою присутністю.
От було — горів сарай у Павла Кликуна. Ми, малі, збіглись, дивилися. Вогонь стовпом стояв до неба, а здоровий дядько рвав на собі майку й плакав. Ціле життя проминуло, а мені та картинка незмінна і дивно безлюдна — крім дядька, який плакав. А у Василя не так — він згадує і тих, хто гасив вогонь, і хлопців, що сховались у бур'янах, бо то через них сарай загорівся. Він називає їхні імена — й вони оживають. Не кожен отак уміє згадувати минуле — наче воно ще тут. Це чудо, бо ми при цьому подвійно разом — і тепер, і тоді, коли разом не були.
Виходимо на зв'язок кожної неділі ввечері. Коли озветься телефон, я чую в трубці: "Здоров, братику!"
2 
1
Коментарі