Люблю солому, ця любов здається мені важливою й про це завжди хочеться кому-небудь розказати, хоч воно й непросто. Бо в мене про неї нема сюжету. Хіба що один: у нас топили піч соломою одної давньої зими, якої я майже не пам'ятаю, але мені казали, що у мене тої зими в хаті попримерзали вуха, бо солома горить швидко й дає так мало тепла, що борщ не може довго кипіти. А я її все одно люблю — і те, як вона пахне, і те, яка вона на вигляд і на дотик. І на смак, коли ще свіжа, вона трохи-трохи солодка — невловимо солодка, таким більше ніщо не буває.
Щоби полюбити солому, треба хоч раз побачити, як її буває багато — на жнивах, коли поле вже обмолочене, а ожереди ще не складено, і вона скрізь лежить у чудовому безладді. Й це схоже на те, коли в полі наметено великі кучугури снігу, або на штормові хвилі — такі, що на них можна залізти на самий гребінь, а потім скотитися вниз, і не страшно, що потонеш. Річ не в тім, що я давно цього не робив і тепер-от люблю, як люблять усе втрачене. Ні, я любив це й тоді, коли це ще втраченим не було.
Коли ще свіжа, вона трохи-трохи солодка
От про блондинок кажуть, що вони нерозумні. А в моїх очах їх виправдовує вже те, що іноді (може, це й не було так задумано) їхня блондинистість — справжнього солом'яного кольору. Зовсім такого, як то буває в липні або серпні, коли солома ще не потемніла від дощів і ожереди в полі стоять, схожі на довгі свіжі хлібини. Або — дивишся на поле, де після жнив стоїть жовта житня чи пшенична стерня, а поруч уже виоране поле, і де ще знайдеш таке щедре і чисте поєднання жовтого з чорним?
Буває, думаєш про це — і хочеться, щоб хтось спитав, про що я думаю, і я розказав би. Але якраз тоді ніхто й не питає.
2 
1
Коментарі
11