За краєм моєї землі, де ще недавно стояв ліс, починається порожня, рівна, утрамбована бульдозерами незатишна піщана площина, що тягнеться на захід до горизонту.

Я її не люблю.

А оце якось перед вечором рубав у дворі дрова — і враз пішов сніг, ­завихрений, лапатий і густий, і в ньому щезла ота противна для очей пустеля. Нема кращої схованки за снігопад. З ним не порівняєш дощ або ніч. Хіба що туман. У заметілі пропадає все велике й погане, з тобою зостається тільки гарне й маленьке.

У моєму житті є один давній снігопад, про який я ще нікому не розказував, бо не знав — як.

Та й тепер не знаю. Хоч спробую.

Мені було тоді літ тринадцять. Я їхав на лижах з поля до берега, де росли верби, за якими починалися городи діда Юрченка і Якима.

А сніг падав такий густий, що не видно ані поля позаду, ані берега попереду. То була вичитана з книжок Аляска і я всередині неї.

І тут зі снігопаду, зі сторони берега, виринули дівчата — Шурка, моя однокласниця, і ще двоє-троє менших. Отоді Шурка й зробила те, чого й досі не вмію ні забути, ні пояснити. Вона ривком розчахнула навстіж поли кухвайки, під якою було ­плаття синього ситцю в білу квіточку — і ­засміялась на повний голос. Бо ­летючий сніг, мабуть, лоскотав її крізь тонкий ситець. Так тривало кілька секунд, якраз стільки, щоб я побачив, що Шурка вже зовсім доросла, аж старша за мене, хоч ми й з одного класу. Це відкриття мене так приголомшило, що я мовчки поїхав далі, ні разу не озирнувшись, бо в книжках про Аляску, будь вони неладні, не писалося про такі пригоди.

І от, що далі живу, то частіше кажу собі тодішньому: "Озирнися ж, малий телепень, бо то ж тобі послання, і воно не повториться більше!"

×