Цього тижня всюди багато говорили про річницю початку війни, й мимоволі хотілося згадати людей, що пов'язували мене з тією війною. Це майже підсвідоме бажання — подібне до того, як у дитинстві тобі треба тримати за руку не просто старшого, а когось такого, кого добре знаєш. Тоді все здається надійним: це ті, кому можна вірити, а з усіма іншими — не так.
Цих людей згадати непросто. Згадувати треба щоразу якось заново — щоб вони уявилися тобі саме такими, як були. Аби це добре вдалося — треба йти непрямо. Треба спробувати про них не думати. Уявити собі якраз не їх, а щось таке, що належало їм і чого не стало, коли не стало цих людей.
Від постійної присутності металу в роті виникає оскома, як від зелених яблук
І я згадав щось саме таке. Це — залізні зуби, коронки з нержавіючої сталі. Золоті траплялися рідко. А цих бувало — повен рот. Вони заворожували, коли люди сміялися. Мабуть, коли я був у тому віці, що тобі починає відкриватися світ, — якраз тоді оці люди, які пройшли війну, дожили до необхідності вставляти зуби. Мабуть, тоді інших, окрім залізних, і не було, або ці були найдешевші. Отже, на моїх очах те покоління заводило собі залізні зуби.
Ті люди нічого не розказували про війну, однак здавалося, що їхні зуби якось саме з війною пов'язані. Як та пісня, що вони її ніколи не співали: "Гремя огньом, сіяя блєском сталі, пойдут машини в яростний поход, когда нас в бой пошльот товаріщ Сталін і Ворошилов в бой нас повєдьот". Так і уявлялося — немов оці дядьки сидять на броні танків і весело сміються, сіяя блєском сталі.
Ще думалося: мабуть, від постійної присутності металу в роті виникає оскома, як від зелених яблук. Ну, от я й згадав тих людей. Їхні діти вже користувалися іншими технологіями. Зараз спробуй знайти людину із залізними зубами — майже нема.
5 
1
Коментарі
2