Останнім часом постійно щось забуваю — то те, то се. Найважливіше записую, а потім забуваю, де це записано. Звик до такого становища, й воно мене іноді по-своєму втішає. Бо я знав немало добрих людей, з якими траплялося те саме в силу давності їхнього життя. Тепер тих людей уже на світі немає, й вони згадуються мені як живі — саме тоді, коли щось забуваю. Тобто моє забування немов робить мене ближчим до них. Отож немає чого нарікати, тут усе за правилами природи.
А от недавно сталася пригода, що не лізла ні в які ворота. Я прокинувся вранці й відчув себе щасливим. Бо згадав, що в мене є щось таке, що якраз і можна вважати щастям. Те, що я згадав, було конкретне й таке гарне, аж я собі заплакав. Такі сльози називаються солодкими. Вони підіймаються в тобі, як сік у стовбурі клена, ти відчуваєш їх усім тілом.
Я встав, одягнув штани й пішов на кухню. Доки наливав молоко й ставив на плиту, щастя ще перебувало в мені. Захотів ближче роздивитися на нього, й тут виявилося, що забув, яке воно було. Повернувся до кімнати, сів на те саме місце, де кілька хвилин тому все почалося — ні, не згадується. Радість нікуди не поділася, а причину її забув. Почав перебирати в уяві, що ж то таке могло бути. Перший цієї весни теплий дощ у вівторок увечері? Або от у нас народилися четверо білих козенят, і я їх скоро побачу? Або, може, кіт, що живе в Яготині й уміє повиснути на клямці дверей і відчинити їх, щоб зайти до хати, а інші троє котів сидять і дивляться, як він це робить? Все це було схоже, але не те. Усі картинки ніби з того самого ряду, одначе та, що мені треба, пам'ятаю це точно, була глибша й важливіша.
Я так і не згадав її досі. Ну, нічого. Десь же вона є. Просто забув, де поклав, та й годі.
2 
1
Коментарі
1