Найулюбленіші ландшафти твоєї душі найважче комусь показати, бо вони дуже прості. От, наприклад, літо, вечір, сідає сонце й ти йдеш за чередою. Корови — з поля додому, а ти за ними. І все. Більше нічого. А саме це ти найбільше любиш — так любиш, що ціле життя переживаєш той рух за чередою заново, мабуть, частіше, ніж насправді було з тобою. Але спробуй про це розказати як про чудо! Само воно нічим не особливе, схоже на те, як у метро, на переході з однієї лінії на іншу, в годину пік, повільно йдеш у натовпі. І, як солдат, іноді міняєш ногу, щоб не наступити на п'яту комусь, хто попереду. Отак і тут — корови йдуть повільно, бо напаслися, їм важко себе нести рівно. Ні, це не так, як у метро, бо там із натовпу кортить швидше вибратися, а тут — щось таке, ніби пливеш за спокійною течією, і якщо хочеш, можеш обняти якусь корову за шию, їй байдуже, вона замислилася про те, що скоро прийде додому.
Коровам важко нести себе рівно
Наш двір — один із крайніх од поля, і мені можна звернути б сюди вслід за своєю коровою, а чужі й самі дійдуть. Але я любив пройти за ними далі, й подивитися, як кожна з них завертає до свого двору, і там завжди хтось є, якісь діти чи дівчата, чи давні діди.
Це той час вечора, коли в кожному дворі хтось мусить бути, щоб зустріти корову. Це особливий час, коли переживаєш увесь видимий простір як щось обжите й тепле, що дає себе повільно роздивитися й здається вічним. Мені тільки було трохи неспокійно в тому місці, де вулиця роздвоюється — направо веде на Башевщину, а наліво на Кудрівщину, і я звертав наліво. Бо той відрізок набагато довший, і можна ще пройти, щоб побачити, як у тебе попереду корів стає все менше, а позаду зостається порожня вулиця, і над нею висить легкий золотий дорожній пил, підсвічений сонцем, що вже торкнулося краю горизонту.
3 
1
Коментарі
8