Доводилося не раз повертатися здалеку додому перед самим Новим роком. Вперше — в кінці сімдесят п'ятого. Я одержав у театральному інституті підвищену стипендію, 35 рублів, і полетів у Тбілісі. Тоді здавалось, що в нашій великій країні все добре, просто треба місця знати, де саме — Таллінн, Мінськ чи Тбілісі, аби не Київ.
Прилетівши туди, узяв зворотній квиток на 31 грудня. Попереду — тиждень, а грошей зосталось півтора рублі. Де ночувати, що їсти? Добре, що взяв із собою кілька пачок дніпропетровської "Прими". Знайомих там я не мав. Пішов у їхнє Театральне товариство, де старий клерк дав адресу недіючої церкви неподалік проспекту Руставелі, щось таке як притулок для бідних. А за те дід попросив зробити йому послугу. Вручив товстий машинопис сценарію, щоб я, коли вернуся до Києва, передав цей твір Леонідові Бикову, чий фільм "В бій ідуть тільки старики" тоді вже гримів на весь Союз. Дідуган сказав, що передати треба з рук в руки самому Бикову.
Він вимовляв так: Біков.
З відстані нам обом все бачилось просто: в Києві, куди б не йшов, зустрінеш Бикова.
По Тбілісі я гуляв голодний, зате бачив зелені води Кури, Мтацмінду, Верійський квартал, оригінали картин Гудіашвілі й Піросмані. Перший сподобався більше, бо він аристократ і не жалів яскравих фарб. А до другого у мене з тих пір ставлення — як у будь-якого бідняка до іншого бідняка, що все одно багатший, бо він вдома, а ти ні.
Додому я повернувся вчасно, за годину до Нового року.
А потім залишив на прохідній кіностудії сценарій для Бикова. Там ішлося про те, нібито в співучу ескадрилью приходить поповнення і вони повторюють знову ті самі подвиги, що й у першому фільмі. Це явна вторинність, отож я посоромився передавати таке з рук в руки, як дід просив. А тепер іноді думаю: ну яке моє діло оцінювати, вторинне воно чи ні.
1 
1
Коментарі