Якось один давній приятель, мій одноліток, майстер своєї справи, пожалівся, що от він щось там зробив — і невпевнений, чи воно зараз так робиться, чи, може, вже й не так, а його робота публічна, отож, є ризик, чи публіка правильно оцінить зроблене.
Я заспокоїв приятеля тим, що його виручить давній авторитет, а професійний досвід не дасть опуститися нижче свого уміння.
Бо, кажу, ти ж іще з ума не вижив.
— Знаєш, уже вижив! — він глянув на мене коротким і швидким поглядом, й сказав це так серйозно й спокійно, як ото кажуть "у мене зуб випав" абощо.
Він завжди, скільки його знаю, вмів мислити точніше й швидше за мене.
От і тепер.
Ну, він трохи перебільшував, коли казав, що "вже вижив". Але це те, про що треба говорити ще при ясному розумі. І не всякому ж скажеш. Хіба отак: він мені, а я йому, а нас уже мало — тих, з ким про це погомоніти не пізно, не соромно й не страшно.
Після тієї бесіди думаю: мабуть, погано буде, коли тебе на вулиці ніхто не впізнаватиме, і ти нікого. Одначе, й тепер не легше. Бо всі твої молодші знайомі ще думають, що твоя голова так само надійна, як колись, і здатна на подвиги. Вони тебе люблять, а ти любиш їх, тобі добре з ними, а через те не вмієш та й не хочеш їм відмовляти. І от наобіцяєш їм наробити всяких подвигів. Ну, вони ждуть. А подвиги робляться вже повільніше, аніж колись, або й зовсім не робляться. Ти шугаєшся телефонних дзвінків, а коли вже наважишся комусь відповісти, то питаєш обережненько: а коли в мене дедлайн? А вони кажуть: дедлайн був ще позавчора, але це ж ви, вам — можна, ми підождемо. Господи, поможи мені трохи побути колишнім.
Й мимоволі починаєш ходити іншими вулицями, щоб не зустріти когось, хто тебе любить і кому ти щось нерозумно пообіцяв.
4 
35413
Коментарі
1