Цього тижня гостював одну ніч у свого брата і двох сестер. Серед них я колись був найстаршим, а тепер воно вже не так. Бо ми жили по-різному й постаршали неоднаково.
Приїхав, як смеркало. Пахло димом. Сестри стояли у дворі й дивилися в кінець городу, де вдень палили торішнє листя — там зайнявся старий пень і тліє. Дівчата боялися, що вночі вогонь перекинеться до двору.
Ми домовилися наглядати за пеньком і пішли до хати. Там уже стояла вечеря — хоч і проста, а треба вгадувати, що з чого зварене, це робить трапезу змістовною. Так у цій хаті давно заведено. Однак було щось майже неймовірне в тім, що ми робимо це вперше самі, без тих, із кого все почалося. Нам вечерялося так гарно, аж хотілося побачити це збоку. І кожен охоче виходив приглянути за пеньком — щоб, повертаючись, відчинити двері й побачити нас за столом. Навпроти дверей сидів брат, дуже схожий на свого батька, і він був нам тепер за старшого. А он сестра — майже моя ровесниця. Колись вона казала, що куля в револьвері — гаряча. А я доводив, що холодна. Ми були одного ума, та такими й зосталися. А ось молодша сестра — ми її колись не брали з собою ловити рибу, а вона потім ловила крабів у Японському морі й нас не взяла. Вона встає й виходить у темряву. Приносить од сусідів банку теплого молока й каже, що зійшов місяць, а пеньок таки горить. Дівчата ще довго довідувалися до нього, хоч завтра й рано вставати.
Навпроти дверей сидів брат
Мабуть, дещо у світі повторюється — як оцей страх нічного вогню. Колись мати розказувала: весною 1943 року, пізнього вечора, вона побачила, як черняхівською дорогою рухались якісь вогні до нашого села. Подумала, що німці йдуть палити село. А то люди з Черняхівки йшли зі свічками до нашої церкви на Всенощну, бо в них своєї церкви не було.
2 
1
Коментарі
7