Є дві речі, які останнім часом переживаються дуже гостро — і то саме тоді, коли опиняєшся в таких місцях, де ніщо не нагадує про нинішню біду, про втрати і про тривоги за тих, кому не можеш допомогти. От, наприклад, ідеш по старому руслу річки, вздовж рудих осінніх очеретів, тут безлюдно й тихо, тільки десь зачаїлися перелітні птахи. І враз хтось, невидимий у густих лозах, починає стріляти з дробовика, раз, другий, третій. І це здається неймовірним та неправильним, бо як можна стріляти у щось живе саме тепер? І тебе охоплює відчай, бо коли хтось це робить, мир не зможе настати, якраз через те, що той стрілець не відчуває цього дисонансу ні в собі, ні в світі. І найменше хочеш зустріти того чоловіка, бо він може виявитися твоїм братом чи якоюсь іншою доброю людиною. І ти не знатимеш, що сказати йому.
Або от ще — коли опиняєшся сам у своїй бібліотеці, яку завжди любив, і без якої не уявляв собі свого дому, бо ці книжки щоразу давали тобі рівновагу й затишок для душі. Ти навчився не шукати там простих істин і легких відповідей, просто милувався красою думки, силою фантазії й вишуканістю метафор. А от тепер перед цими книжками відчуваєш незручність і сором. Сором не за те, що ти їх любиш, а за те, що ця любов тепер перемістилася в другий ряд, втратила свою колишню безкорисливу придатність і важливість, бо все це нікому зараз не допоможе й не врятує. Звісно, й тепер є потреба розумних думок і слів — але вибір звузився й спростився до однозначності, і так буде ще довго, може, й тоді, коли перестанемо стріляти.
Був такий рядок в одного галицького поета: "Не від того я помру, що на світі буде война — а від того, що вона моїх віршів недостойна". Я й тепер часто повторюю цей вірш і намагаюся не забути, як він звучав до війни.
5 
1
Коментарі