Боязнь відстати од своїх — мабуть, одна з наших споконвічних вроджених тривог. Про її давню-давність свідчить хоча б те, що твій кіт звідкись знає, коли ти йдеш із хати надовго й не ночуватимеш тут. От він ходить за тобою, нарікає. В інших випадках, куди б ти не йшов, кіт спокійний і навіть байдужий.
Нам цього рятівного знання не дано. Точніше, воно розучилося нас попереджувати про реальну небезпеку. Воно просто десь ховається посеред інших незатребуваних інстинктів і спливає на поверхню нібито зовсім без причин. Так, ніби буває обманутим чимось із того, що відбувається з нами або навколо нас.
Це відчуття виводить нас із рівноваги, але нічого нам не пояснює.
Оце недавно зранку бачив коло воріт полку "Азов" гурт молодих новобранців. Хтось уже обмундирований, хтось іще в цивільному. Вони про щось гомоніли й ждали, коли їм відчинять ті залізні ворота й покличуть усередину. Їх ніхто не проводжав, ні єдина душа, можливо — хлопці нетутешні й із ними попрощалися десь в іншому місці. Одначе вони були такі свої поміж собою, що стало сумно й самотньо. От саме так, немов ти відстав або загубився.
Відчуття туманне, неясне, плутане — але сильне. Ти ж колись сам стояв отак перед подібними ворітьми й знаєш, що воно таке, й тобі, здавалось би, неважко уявити себе зараз серед оцих хлопців. Але якраз це й є найпроблематичніше. Й річ не в тім, хто із вас старший. Можливо, саме вони тепер старші, а не ти, і тут ніхто нікому нічого не підкаже й не научить. Просто кожне покоління само переживає оцей досвід покидання дому надовго, і з усією повнотою це можна відчути тільки раз.
2 
1
Коментарі
1