Нинішнє літо — якесь відкладене. Колись я вже робив щось подібне, коли служив в армії, і літо було не одне, а двоє, але тоді ще здавалося, що їх є куди відкладати.
Що таке — кудись відкласти три місяці? Це значить — не надто помічати, що вони є, існувати ніби не в цьому часі, а трохи паралельно. Бо коли ти солдат, ця пора року, з усіма її спокусами й можливостями, здається вкраденою в тебе. І, щоб це не відчувалося як втрата, ти переконуєш себе, що сам усе це відклав, сховав у надійному місці, а потім повернешся і забереш. Це рятівний самообман — наївний, але надійний. Звісно, коли стоїш у строю або біжиш 10 кілометрів з повною бойовою викладкою, ніхто не забороняє тобі чути шум короткого теплого дощу по листю, ранковий спів іволги або відчувати, як дозрівають яблука у невидимих садах. Або от опівдні вдихати гірко-мигдалевий запах повзучої березки, чиї квіти схожі на маленьких медуз, що плавають у густому розпеченому повітрі посеред городу. Але ти боїшся, що саме ці дрібниці, з яких складається батьківщина, зроблять тебе слабким, сентиментальним і нещасним. Іншими словами — щоб спокійно служити, треба не так щоб забути те, чому ти служиш, а ніби віддалити його на безпечну відстань, знати, що воно є, але не дивитися в той бік прямим поглядом. Ще інакше можна сказати — бережись того, що любиш. Мовчи про нього в своїй душі.
Все це — з тих відчуттів, що їх не хочеться ще раз переживати, і я не думав, що вони колись до мене повернуться. Але от саме тепер вони повернулися, і я знову відклав літо, хоч ніхто мене про це не просив, воно само відклалося. Це, мабуть, такий солдатський інстинкт — не найголовніший, але єдиний із тих, що залишаються з тобою назавжди.
2 
1
Коментарі
1