Протягом серпня я бачив усі вечори зблизька. Це розкіш, якої немає у великому місті. Ні один вечір не схожий на другий, хоч ти щоразу бачиш їх на тому самому місці.
Сидиш за ворітьми, за спиною — двір, сад і хата. А перед тобою луг, а далі старе русло річки, де темніють густий лозняк і вільхи. На лузі де-не-де ростуть самосійні груші та яблуні, невеликі, зростом з людину. В сутінках їх майже й не видно, якщо не знаєш, що вони там.
А одного вечора сталося інакше. Від старого русла враз повіяв поривчастий вітер, і ті малі дерева на лузі захилиталися — вліво-вправо, вперед, так, наче з лозняку вискочили якісь розхристані сердиті люди й біжать сюди, пригинаючись і спотикаючись.
І не добігли — вітер стих, і вони мов крізь землю провалилися.
У цій пригоді є трохи казкового страху, а ще більше — втіхи, затишку й порятунку. Після цього зачиняєш за собою хвіртку — й тобі приємно, що вона тут є, а в неї є невеликий залізний гачок.
Накинув того гачка — і йдеш через двір до хати.
Якісь розхристані сердиті люди біжать сюди
Освітлена веранда ввечері знадвору нагадує акваріум. Ті, хто там є, рухаються заворожуюче-беззвучно. Он стрижене тім"я хлопчика, он його мама, його бабуся. Хочеться довше дивитися на них звідси й хочеться одночасно бути з ними.
І ти зараз будеш там.
Зсередини веранда також нагадує акваріум — може, ще навіть більше, аніж знадвору. За склом — ніч, темна, як вода. До скла торкаються лобами смугастий чорно-золотистий шершень, якому чогось не спиться, і кілька нічних метеликів. Усі сірі, а один не такий. Його живіт і крильця знизу — блідого блакитно-зеленого кольору, як у маленької акули. Тільки що, надворі, я був серед цієї братії, а не бачив їх. Це так само, як не бачиш у темряві на хвіртці малого залізного гачка, але знаєш, що він там.
2 
1
Коментарі
9