Велосипедист

Є одна давня пригода, вона рідко згадується й потім знов надовго забувається, може, через те, що їй нема за що зачепитися, бо нічого схожого більше не траплялося, так, наче все це сталося не зі мною.

Дівчата дивилися на нього великими очима

Це було весною, якраз цвіли вишні. Я приїхав на станцію Яготин пізно, до дому ще 15 кілометрів, а вже не ходили ні автобуси, ні попутні машини, і я рушив пішки, польовими дорогами. Стояла тепла й світла місячна ніч, повна запахів вишневого цвіту та вологої землі. Було дуже тихо, і я йшов немов по дну океану, бо світло ночі здавалося саме таким — прозорим, як вода. Зоставалося пройти кілометрів 5, і тут я почув далеко позаду скрип велосипеда. Якийсь час чувся тільки цей скрип, потім з'явився й сам велосипедист — так, ніби в тому місці світла ніч згущувалася. Вдень би воно нічого, а вночі трохи тривожно. Я не витримав, зупинився. Він під'їхав, засміявся, і я впізнав: його звали Сергієм. Ми разом ходили до школи, я в 10-й клас, він у перший. Вже тоді був неймовірний зірвиголова. Дівчата дивилися на нього великими очима. Він, здавалося, знав дорослу ціну тим поглядам. А до мене він тоді ставився з дивною зверхністю — наче це він 10-класник, а не я. Згодом, коли я вже не жив тут, він за щось сів у тюрму. А недавно вийшов, і ось ми зустрілися. Такої пори з глибини ночі мусив з'явитися саме хтось отакий. Звідки він їхав, не знаю. Сів до нього на раму, ми їхали повільно й говорили про тих давніх дівчат. Тепер між нами ніби щось урівнялося. Мені було приємно з ним їхати — як завжди приємно, коли хтось перестає бути тобі чужим. На краю села я зіскочив з велосипеда та пішов додому, а він поїхав далі. Скоро після того я почув, що його зарізали в під'їзді дому, де він жив. Очевидно через якісь розборки, пов'язані з тюремним минулим. Оце й уся історія.

×