Тут недавно мені доручили занести газети до сусідки Свєти. Робив це двічі, ввечері, йдучи зі служби. Вже смеркало, Свєта випливала із сутінків, зі свого квітника, забирала пакунок, дякувала привітно, як вона добре вміє, й ми розходилися. І так мені на душі од того ставало гарно. У Свєти весь двір — квітник, що й у темряві м'яко світиться, і я його люблю.
Одначе, думаю, що в моєї радості була й ще якась прихована причина. І я таки згадав, яка саме. Колись, у восьмому класі, я тижнів зо три побув поштарем на Гриневичівці, підміняв нашу поштарку Марусю Андріянівну. Стояв сніжний і нехолодний січень, і я розносив пошту по хатах після уроків, надвечір, коли у вікнах світилося. Це була, як тепер бачу, може, найкраща з усіх робіт, що я їх коли-небудь робив. Одне — що тобі всі раді, особливо, коли приносиш пенсію (12 рублів, Господи ж ти Боже мій). А друге — ти можеш побувати в хатах, у які просто так у тебе б не було причини увійти, а хотілось би. Бо деякі з них стояли з ХІХ століття, таємно-старовинні, без електрики. Або, скажімо, були такі хати, в яких жили гарні дівчата, старші й недоступні, а в хаті вони ставали немов до тебе ближчими.
Коротше, то був особливий світ, де в кожному дворі все не так, як скрізь. Я вивчив, як відкриваються клямки десятків сінешніх дверей, а в кожної клямки — свій характер.
Ті вечори пахли свіжими газетами, й інколи, вже пізніше, я думав, що, може, через отой недовгий поштарський досвід моє подальше життя пов'язалося з газетами. А оце тепер подумав, що, може, саме тоді я заблудився, переплутав дорожні знаки. Може, треба було зоставатися поштарем, і був би навік щасливий, як ото у восьмому класі, й на пенсію вийшов би ще до того, як на світі майже не стало газет та й самих поштарів.
2 
1
Коментарі