Кажуть, тепер знову, як сто років тому, стали модні дирижаблі. Я, здається, бачив один із них наприкінці минулого літа. Не беруся стверджувати, що то був саме дирижабль. Уже сіло сонце й посутеніло, показалися перші зорі. Й ось у небі, в напрямку приблизно з Миргорода на Гадяч, летів той апарат, подібний на велику темну грушу корінцем униз. Тільки на місці корінця — щось ніби як кілька віконець, неяскраво освітлених. Груша летіла безшумно й повільно, помалу віддалялася, доки не зникла.
Усе це було тихо й неймовірно, але не настільки здивувало мене, як того можна було сподіватися. Так, наче той дирижабль належав до істот, які живуть у небі, — от як чапля іноді летить кудись увечері. Це навіть скоро забулося, як забувається все хороше й справжнє, коли його перестаєш бачити.
А може, я не дуже здивувався ще й через те, що вже бачив щось подібне, і то також були вечірні враження. Але то було не в небі, а на землі, й стосувалося того, як розташовані в просторі деякі наші старовинні міста. Приміром, в'їзд у Прилуки з боку Києва. Та прилуцька околиця зветься Заїзд — ще не місто, а просто дивовижно довга вулиця, ряд хат з обох боків шляху. Ця вулиця створена ніби спеціально колись давно — для тих, хто в'їжджав на втомлених конях або входив до міста проти ночі, щоб ці люди не почувалися самотніми в порожніх темних полях. А тут тобі світять віконця, й шлях твій спокійний і повільний, як політ вечірньої чаплі.
Або ще є в'їзд до Чернігова по київській трасі — коли в кінці дороги раптом бачиш підсвічену прожектором трьохсотлітню біло-золоту Катерининську церкву. Вона ніби висить серед ночі на тім березі, і ні річки, ні мосту, ні самої дороги не видно. Вони тонуть у чорній темряві, але ти вже знаєш, що скоро будеш на тому боці.
2 
1
Коментарі
11