Ексклюзиви
Четвер, 13 грудня 2012 14:22
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Варвара повернулася

Недавно пережив одне враження — незвичне й несподівано сильне, але скороминуще. Уже наступного дня не міг його відновити в усій повноті й пояснити хоча б самому собі, чим мене так зачепила та пригода.

А було ось як: на початку оцих снігопадів ішов на роботу й почув, що мене хтось покликав. Той голос не належав людині, але чогось здавалося безсумнівним, що кликали саме мене, і я озирнувся. На дереві неподалік сиділа сорока й дивилася в очі. Колись давно я виростив сороку з пташеняти, що випало з гнізда. Ми впізнавали голоси одне одного й могли обізватися при потребі. Звав її Варварою. От її не видно, я гукаю — і вона прилітає. Мене десь нема, вона покличе — і я прийду. Вона не навчилася говорити по-нашому, а зверталася до мене так, як до свого. Я тоді думав, що сорока житиме зі мною завжди, але вона полетіла, коли стала дорослою. Інколи прилітала, усе рідше й рідше, потім і зовсім перестала. І от тепер виявилося, що за 50 років нікуди не поділося сподівання, що вона таки повернеться. Тобто, коли я почув голос оцієї сороки, то це була ніби та, колишня. Звісно, вона — не та, але самообман сильніший за усвідомлення. Хоча ця прекрасна ілюзія надто неймовірна для того, щоб тривати довго.

Але тут є ще одна причина, чому ця зустріч так сильно на мене вплинула. Річ у тім, що в якийсь момент навколо тебе не стає нікого з тих, із ким ти починав жити. Спочатку не стає старих людей, а потім і ровесників. Ні, ровесники можуть бути майже всі живі. Але це вже інші люди, не схожі на тих, якими вони були раніше. Та й ти сам настільки змінився, що навряд чи впізнав би себе, побачивши збоку. Усе це нібито за правилами, так і має бути, а чогось воно невесело. От і радієш, побачивши когось зі своїх, хто не змінився.

Зараз ви читаєте новину «Варвара повернулася». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

15

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода