Недавно пережив одне враження — незвичне й несподівано сильне, але скороминуще. Уже наступного дня не міг його відновити в усій повноті й пояснити хоча б самому собі, чим мене так зачепила та пригода.
А було ось як: на початку оцих снігопадів ішов на роботу й почув, що мене хтось покликав. Той голос не належав людині, але чогось здавалося безсумнівним, що кликали саме мене, і я озирнувся. На дереві неподалік сиділа сорока й дивилася в очі. Колись давно я виростив сороку з пташеняти, що випало з гнізда. Ми впізнавали голоси одне одного й могли обізватися при потребі. Звав її Варварою. От її не видно, я гукаю — і вона прилітає. Мене десь нема, вона покличе — і я прийду. Вона не навчилася говорити по-нашому, а зверталася до мене так, як до свого. Я тоді думав, що сорока житиме зі мною завжди, але вона полетіла, коли стала дорослою. Інколи прилітала, усе рідше й рідше, потім і зовсім перестала. І от тепер виявилося, що за 50 років нікуди не поділося сподівання, що вона таки повернеться. Тобто, коли я почув голос оцієї сороки, то це була ніби та, колишня. Звісно, вона — не та, але самообман сильніший за усвідомлення. Хоча ця прекрасна ілюзія надто неймовірна для того, щоб тривати довго.
Але тут є ще одна причина, чому ця зустріч так сильно на мене вплинула. Річ у тім, що в якийсь момент навколо тебе не стає нікого з тих, із ким ти починав жити. Спочатку не стає старих людей, а потім і ровесників. Ні, ровесники можуть бути майже всі живі. Але це вже інші люди, не схожі на тих, якими вони були раніше. Та й ти сам настільки змінився, що навряд чи впізнав би себе, побачивши збоку. Усе це нібито за правилами, так і має бути, а чогось воно невесело. От і радієш, побачивши когось зі своїх, хто не змінився.
5 
1
Коментарі
15